«Пан Ліщина»: легенди і бувальщини (до дня народження Івана Ліщини-Мартиненко)

Завдяки пошуковій роботі полтавського географа та краєзнавця Леоніда Булави було встановлено день народження архівіста Івана Івановича Ліщини-Мартиненка. Уродженець білицької Федорівки, син дворянина та земського гласного, отримавши високу освіту він обрав фах архівіста і став просвітником. Іван Іванович народився 27 березня 1883 р. і ця публікація є першим його вшануванням з цієї нагоди.

РОДОВІД

Рід Ліщина-Мартиненко – не місцевий у Біликах. У ревізіях XVIII ст. в Білицькій сотні відсутні як Ліщини, так і Мартиненки. Дворяни Ліщина-Мартиненко з’являються перед 1857 р. і отримують у володіння старовинне, частково власницьке, а частково козацьке село Федорівка. Краєзнавець Василь Хлистун писав: «У ХІХ столітті в Біликах появився пан Ліщина-Мартиненко. Навколо його садиби участок Біликів став називатись Ліщинівкою. А звідси і станція названа Ліщинівкою. Він захопив кращі землі в Біликах і закріпачував бідноту» [34, арк. 3].

Село Кочубеївка на північ від Біликів.
«Карта представляющая Азовскую и Новороссийскую губернии», 1778 р.

Федорівка була осаджена полтавським полковником Федором Жученком на рубежі XVII – XVIII ст. З супліки полковника Василя Кочубея відомо: «Федор Жученко, з ведома антецессоров наших, населивши на грунтах своїх куплених в Полтавском полку при мелнице своїй же в городку Беликах, на гребле вишшой на реце Ворскле будучой, слободку, назвал оную од имени свого Федоровского, которую в своїм владении чрез многіе годи имеючи, отдал внуку своему, а его, пана полковника, братові Івану Залескому з тамошнею мелніцею в поссесию, а по смерти его, Залеского, же не осталось по нем потомства, помянутую слободку, которая по роду наследственно ему, пану полковникові, в сукцесію належало, покойний полковник Черняк по письменному покійного гетмана Скоропадского приказанию, дал во владеніе тогдашнему своему асаулові, а нынішняму обозному полковому пану Лаврентію Никитину» [6, с. 73-74] Гетьман Данило Апостол 20 серпня 1730 р. підтвердив право Василя Кочубея Федорівку. В цей час з невідомих причин джерела фіксують за Федорівкою назву «Злодіївка» [10]. У 1743 р. село відійшло у спадок сину полковника, генеральному обозному Семену Васильовичу Кочубею. На 1756 р. він мав у підданстві 12 дворів села Федорівка [10, с. 152]. Карти 1770 – 1780-х рр. вказують північніше містечка Білики село Кочубеївка [4; 5; 11], що на нашу думку позначає саме Федорівку. Нащадки Кочубеїв подарували білицькі маєтності лікареві І.П. Яновському (троюрідному братові діда М.В. Гоголя – П.Д. Гоголя-Яновського), який у 1783 – 1784 рр. боровся з епідемією чуми в Диканьці й був домашнім лікарем Кочубеїв. Від Яновського маєток на початку ХІХ ст. перейшов до поміщика Чуйкевича [7, с. 2].

Семен Васильович Кочубей

Карта Полтавської губернії 1858 р. замість Федорівки, Ворсклою на північ від Біликів, фіксує назву Ліщинівка. В селі відмічено «господский двор», «винокуренный завод» та «кирпичный завод». На карті 1869 р. ненабагато південніше Ліщинівки, ближче до сучасної вул. Полтавської, нанесене поселення Новосілки, що вірогідно вказує на розширення поміщицьких маєтностей за 10 років.

Село Ліщинівка на карті 1858 р.

Село Ліщинівка на карті 1869 р.

Найдавніший відомий представник роду – Кирило Павлович Ліщина-Мартиненко (? – ?). Затверджений у дворянстві указом Герольдії № 1779 від 28 березня 1857 р. Його брат, Олексій Павлович мав чин губернського секретаря та дітей Івана, Михайла, Зиновію та Домнікію (у родоводі не показані). Ступінь спорідненості із цією гілкою губернського секретаря Григорія Григоровича Ліщини-Мартиненка та його сина Олександра і онука Василя наразі не вдалося встановити. [32, с. 375]

Кирило Павлович Ліщина-Мартиненко мав двох синів: Василя (? – ?) та Степана (? – ?) [32, с. 375]. Степан Кирилович володів на Федорівці 133 душами кріпаків, 32 дворами із 6,77 десятинами зручної землі на душу. Федорівські кріпаки не володіли землею через відсутність робочого тягла. Разом із братом Степану Кириловичу також належали 123 душі селян в селі Михайлівка, 39 дворів, 80 тягол, присадибної земля 19,5 десятин, орної землі – 39,5, сінокісної – 30. Михайлівські кріпаки отримували третього снопа з урожаю [24, с. 12-13].

Лінію Степана Кириловича продовжили троє синів: Василь (? – ?), Сергій (? – ?) та Іван (? – ?). Син Василя Степановича – Микола Васильович (? – ?), був підтверджений у дворянському званні 21 травня 1905 р. [26, с. 26]. На 1916 р. колезький асесор, інженер шляхів сполучення, начальник 22 дільниці Служби шляху Південної залізниці на ст. Крюків, член Товариства сприяння заснування в посаді Крюкові середнього навчального закладу [22, с. 217, 222]. На Віктора Васильовича Ліщину-Мартиненка зберігся послужний список від 18 червня 1916 р. Він народився 3 листопада 1882 р., закінчив реальне училище при Гатчинському сирітському інституті імператора Миколи ІІ. З 1 січня 1905 р. на службі в Мінському акцизному управлінні, на посаді молодшого штатного контролера, з 11 листопада 1912 р. колезький секретар. 17 серпня 1905 р. одружився на Вікторії Тимофіївні Батинській (1888 р.н.), народили дітей Катерину (18.11.1908 р.н.), Марію (21.10.1910 р.н.), Євгена (16.02.1912 р.н.). Мали маєток «Войтелі» у Мінській губернії на 67 десятин землі. З 23 листопада 1914 р. переведений у військове відомство, у 4-й армійський корпус. Брав участь у бойових діях в Болгарії та на кордоні з Румунією в 1915, 1916 рр. У червні 1916 р. помічник завідуючого польовою хлібопекарнею №234. Нагороджений орденами Св. Анни ІІІ ст. (2 квітня 1916 р.), Св. Станіслава ІІІ ст. (19 липня 1916 р.), бронзовою медаллю в пам'ять 300-річчя царювання дому Романових. 11 листопада 1916 р., за вислугу отримав чин титулярного радника. Подальша доля родини та рік смерті не встановлені. [14, арк. 1-5]

З послужного списку Віктора Васильовича Ліщини-Мартиненка (1916)

Сергій Степанович одружився на Марії Степанівні, подружжя народило Михайла, Марію та Олександра [25, с. 57]. Власниця винної крамниці №225 у Біликах, Єлизавета Степанівна очевидно їх сестра, дворянка, але не вказана у Списку [1, с. 8].

Іван Степанович народив синів: Анатолія (? – 1919), Миколу (? – 1919), Олексія (15.03.1886 – 1925), Василя (? – ?), Олександра (1886 – ?) та Івана (1883 - після 1936); дочок: Клавдію, Олену, Олександру, Марію [25, с. 57].

У довіднику «Завітайте в Білики» наводиться інформація про Дмитра Ліщину та фото [13, с. 2, 3]. Однак, такої особи документи не згадують.

Рід міг походити з Катеринославщини. Принаймні у 1870-х рр. відставний поручник Михайло Васильович Ліщина-Мартиненко згадується в приході Дмитрівської церкви с. Бузова Новомосковського повіту Катеринославської губернії, (в його околиці згадується хутір Ліщини) [17]. А 22 лютого 1913 р. в Троїцькій церкві с. Новобахмутівка Катеринославської губернії був охрещений син дворянина с. Пологи Олександрівського повіту тієї ж губернії Олександра Сергійовича Ліщини-Мартиненка та Євдікії Юхимівни, Григорій [18, арк. 76зв.-77].

У 1913 р. харківська газета «Утро» повідомляла про новомосковські новини: «У земского начальника Лещины-Мартыненка есть автомобиль, доставляющий немало огорчений крестьянскому населению уезда, ибо при всяком удобном и неудобном случае Лещина-Мартыненко из-за автомобиля проявляет над населением «всю полноту власти»… Лошадь Я. Костенко, испугавшись автомобиля земского начальника, понесла. Земский начальник не остановил автомобиля, а, напротив, пустился вдогонку за Костенком… На только что закончившемся земском собрании Лещина-Мартыненко избран мировым судьей» [19, с. 7].

Родовід Ліщина-Мартиненко відтворений за дворянськими списками.

«ПАН ЛІЩИНА»

«Пан Ліщина» мабуть найвідоміший персонаж білицьких легенд. Якщо розмова піде про позашлюбних предків з Біликів, то вони обов’язково будуть від «пана Ліщини». Якщо предки були кріпосними, то точно в «пана Ліщини». У переказах він будував церкви, школи і навіть залізничну станцію.

Іван Степанович Ліщина-Мартиненко, «пан Ліщина».
Посередині одна з його дочок, ліворуч Олена Юркевич-Сокологорська
дочка поміщика з с. Ісаївка (фотокопія із зібрання Л.О. Соболь)

Очевидно це був Іван Степанович Ліщина-Мартиненко, відставний штабс-ротмістр, член повітової земської управи, земський гласний, (з 1900 р.) член дворянської опіки Полтавського дворянського депутатського зібрання (з 1896 р.), медичної комісії (з 1900 р.).

Як вже згадувалося, зі списків дворян Полтавської губернії відомо про десять дітей Івана Степановича. Отже, історії про позашлюбних нащадків, цілком можуть мати реальне підґрунтя. Власне, як і про кріпаків, оскільки він отримав у спадок батькове помістя.

І.С.Ліщина-Мартиненко серед членів Кобеляцької
повітової земської управи (1901).

Біографії чотирьох дочок Івана Степановича встановити не вдалося. З пошукової роботи учнів білицької школи №3 відомо, що за ініціативи Марії Іванівни, на кошти повітового земства, в 1898 р. було збудовано та відкрито земську школу на Федорівці [9, с. 1]. Скоріше за все, це стало можливим завдяки асигнуванням губернського земства в будівництво шкіл Кобеляцького повіту від 1897 р. [20, с. 44], хоча, на 1901 р. у Білицькій волості не вказується громадсько-земських шкіл [20, с. 54]. У цій школі Марія Іванівна працювала вчителькою.

Олена Юркевич-Сокологорська (ліворуч) та одна з дочок Ліщини-Мартиненка.
(фотокопія із зібрання Л.О.Соболь)

Про синів відомостей збереглося більше. Анатолій та Микола учасники білого руху, були розстріляні більшовиками в 1919 р. у Кобеляцькому повіті [3, с. 196]. Можливо їх страту було зафіксовано кобеляцьким прикажчиком Матвієм Бобошком в щоденнику. Він записав 7 грудня 1919 р.: «…По приговору Революционного трибунала разстреляно 4 чел. и трупы их сброшены с моста в Ворскло…» [23, с. 238], однак, це було не єдине вбивство в ті часи. Відомо, що Микола Іванович народився 6 грудня 1881 р., з 17 серпня 1891 до 15 червня 1893 р. навчався у Білицькому сільському двокласному училищі Міністерства народної освіти, а диплом отримав у 1903 р. [12]. На 1913 р. працював збиральником податків Кобеляцького повітового акцизного відомства [21, с. 227]. Їх троюрідний брат, Микола Михайлович (1884 р.н.) був евакуйований з Севастополя до осені 1920 р. [3, с. 196] і можливо залишив нащадків.

Школа №3 на Федорівці збудована в 1898 р.
(фото автора, квітень 2020 р.)

У шкільному коридорі.
(фото автора, квітень 2020 р.)

Долі Олександра та Василя Івановичів наразі не встановлено, крім того, що Олександр був психічно хворий і мешкав у Полтаві на поруках у брата Івана. Олексій Іванович Ліщина-Мартиненко 15 березня 1886 р.н., закінчив Петербурзький університет. З 1918 р. мешкав у Полтаві по вул. Пушкінській, 105, разом із братами, на 1926 р. – по пров. Бабичівському, 31. Викладав фізику, геодезію і астрономію на фізико-математичній секції Полтавського інституту народної освіти. Мав дружину Віру (1888 р.н.) і дочку наталію (1919 р.н.). Арештовувався ЧК 4 листопада 1921 р.  Помер у 1925 або 1926 р.

Олексій Іванович Ліщина-Мартиненко (сидить посередині з вусами),
викладач Полтавського ІНО, 1925 р. (фотокопія надана Л.М.Булавою)

Олексій Іванович (2-й ряд, 3-й ліворуч) серед викладачів та студентів
Полтавського ІНО, 1925 (фотокопія надана Л.М.Булавою)

Можна припускати, що поміщик Іван Степанович Ліщина-Мартиненко дожив до 1916 або 1917 р. Залишивши по собі маєток під Біликами, благі справи повітового урядування, єдину встановлену фотокартку і десятеро дітей. Про його смерть згадує Краєзнавець Василь Хлистун: «В 1916 р. біля Федорівської школи був організований мітинг під лозунгами: «Геть війну!», «Свободи!», «Хліба!». В цьому ж році був убитий пан Ліщина» [34, арк. 4]. В свою чергу, краєзнавець Валентин Замковий згадує про смерть поміщика описуючи події 1917 р.: «А потім трапилось убивство пана-лиходія Ліщини-Мартиненка, з яким поквитались за знищеного ним мисливського собаку власники її Степан Касяненко і Порфирій Халява» [8, арк. 12а]. Володимир Семистяга підкреслював: «Роки українських національно-визвольних змагань і громадянської війни стали трагічними для його родини. Підступно був вбитий батько. Безвинно постраждали брати Микола і Анатолій, «помилково» розстріляні червоними. Та й за його голову призначалась солідна винагорода» [30, с. 92]. В будь якому випадку, серед біличан розповідають, що за Федорівкою і Панським лісом, неподалік бетонних споруд газопроводу досі можна відшукати могилу «Пана Ліщини».

Залишилося згадати, що станція Харково-Миколаївської залізниці «Білики», проіснувавши 34 роки, була перейменована на «Ліщинівку» 1 січня 1904 р. [33, арк. 2] З яких причин – невідомо. Наша подальша розповідь присвячена Івану Івановичу Ліщині-Мартиненку.

Споруди з маєтку Ліщин-Мартиненків (вдалині) на поштівці 1937 р.,
на той час знову Федорівка. (фотокопія із зібрання Ю.М.Попруги)

Станція Ліщинівка. До 1943 р.
(фото із зібрання Музею Південної залізниці)

 

РЕПРЕСОВАНЕ ПРОСВІТНИЦТВО

Як ми тепер знаємо, архівіст, викладач, громадський діяч, організатор полтавського архіву Іван Іванович Ліщина-Мартиненко народився 27 березня 1883 р. Біограф Володимир Семистяга вказує, що народився: «в небагатій сім’ї поміщика-дворянина у с. Ліщинівка колишньої Білякської волості Кобилякського повіту на Полтавщині. Його мати – селянка, яка походила з кріпаків. Узаконений був тільки аж через 10 років» [30, с. 92]. Про збіднілий дворянський рід говорять і енциклопедичні видання [28, с. 359], однак на допитах Іван Іванович вказував, що його батько мав 200 десятин землі [15, арк. 20].

У 1903 р. юнак закінчив Першу Полтавську чоловічу гімназію. Продовжив навчання на факультеті східних мов, а згодом на історико-філологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету, який закінчив у 1910 р. Водночас Іван Іванович отримав диплом Санкт-Петербурзького археологічного інституту [15, арк. 16; 28, 2007, с. 359; 30, с. 92], однак, «Пам’ятна книжка імператорського археологічного інституту» не згадує прізвище Ліщина-Мартиненко серед випускників [35, с. 81-84].

Археологічний інститут в Санкт-Петербурзі.

Сам Іван Іванович Ліщина-Мартиненко, на допиті в ДПУ 1 липня 1920 р., починає свій життєпис з 1912 р. В 1912 – 1914 рр. жив у Варшаві, вчителював у гімназії Хрисановського та інших навчальних закладах, наприклад м. Влоцлавек, а деякий час у Варшавському університеті [30, с. 92]. В цей період одружився на польці Аліції Скаржинській. Приданого за дружиною не отримував. Батьки її живуть в Полтаві, на вул. Монастирська, 30, куди приїхали в другій половині 1914 р. Батько, Йосип Антонович, з дворян, служив у Акцизному управлінні, за радянської влади, так само, чиновником [15, арк. 5].

З початком Першої світової війни Іван Іванович з родиною евакуювався до Полтави, де продовжив педагогічну діяльність. Мешкав на вул. Пушкінській, 105, з дружиною, душевно хворим братом Олександром та донькою Веронікою, 1915 р.н. До 1918 р. працював учителем у приватних польських школах, гімназії, землемірському та комерційному училищах. Протягом 1919 – 1920 рр. перебуває на посаді губернського інспектора позашкільної освіти, у 1921 р. – статистик Полтавського губернського статистичного бюро. Весь цей час, з 1917 до 1920 р. – гласний Полтавської міської думи, голова самоохорони Підмонастирського району міста [15, арк. 16; 28, с. 359]. Брав активну участь у роботі відновленої «Просвіти», в організації і зміцнені української національної церкви. В роки національно-визвольних змагань не сприймаючи русифікаторського курсу як більшовиків, так і денікінців припинив викладати. Намагання співпрацювати з державними установами за часів Директорії теж було невдалим. [30, с. 92]

У січні 1920 р. Івана Ліщину-Мартиненка запросили обійняти посаду губернського інспектора позашкільної роботи Просвітницького союзу «Українська культура» [30, с. 92]. Його було створено восени 1919 р., як відповідь на наказ білогвардійського генерала Володимира Май-Маєвського про заборону асигнувань з казни на українські школи [31, с. 149-150].

вул. Стрітенська, 37, нині Центр охорони та досліджень пам'яток археології.
(фото автора, 2008 р.)

Управління союзу розміщувалося у Полтаві на вул. Стрітенській, 37. Очолював союз Михайло Іванович Огородний, членами були Григорій Григорович Ващенко, Митрофан Трохимович Христенко, колишній директор гімназії Котляревського Іван Олексійович Прйима. «Українська культура» не була радянською установою та існувала на членські внески і пожертви як осіб, так і установ, наприклад Спілки Споживчих товариств, Учительського союзу тощо. [15, арк. 5]

У березні – на початку квітня 1920 р. Іван Ліщина-Мартиненко відкрив філії Союзу в Кобеляках і Кременчуці. Як роз’їзний інспектор Союзу, 3 травня отримав відрядження в Хорол, Золотоношу і Переяслав для організації філій «Української культури». Плануючи дістатися у Київ за підручниками, Іван Іванович радо приймав від знайомих листи до київських адресатів [15, арк. 24-43 зв.]. Через хворобу дитини на кір, вийшов наступного дня. Добирався пішки, через несприятливу роботу залізниці та з метою ознайомитися зі станом просвіти на місцях [15, арк. 5зв.]. Шлях пролягав через Решетилівку, Білоцерківці, Красногорівку, Широку Долину. Через дощ, Хоролу дістався лише надвечір 8 червня. Дорога, події та просвітницькі заклади в населених пунктах описані у власноручному щоденнику, що досі не був опублікований [15, арк. 61-73].

Печатка просвітницького союзу «Українська культура», 1920 р.
З матеріалів справи І.І.Ліщини-Мартиненка.

9 червня 1920 р., у Хоролі, в приміщенні «Просвіти» мав бесіду з завідуючою відділом освіти Гомін та завідуючою «Просвіти» Качан. Йому обіцяли надати відомості про стан освіти в повіті, але за 20 хвилин після того як Гомін пішла, прийшов міліціонер й Івана Ліщину-Мартиненка було заарештовано.

У арештованого було відібрано: два старі френчі, одні старі темні шаровари, двоє полотняних кальсон, одну сорочку, два рушники, дві носові хустки, два мішечки, кілька десятків книжок, п’ять посвідчень, облікову картку і листи [15, арк. 19].

Справа на Івана Івановича Ліщину-Мартиненка, 1920 р.
(АВ УСБУ Полтавської обл., АКС №18912)

Ще під арештом, 7 липня, Іван Іванович на прохання уповноваженого Миронова склав проєкт культурно-просвітницької роботи для ув’язнених [15, арк. 89-91зв.]. 19 липня Колегією ГубЧК Іван Ліщина-Мартиненко був засуджений до утримання в концентраційному таборі «на все время гражданской войны» [15, арк. 94] та направлений до Полтавського концентраційного табору, що знаходився на «Шведській могилі». Акт прийому концтабору в управління губвиконкому 30 – 31 серпня 1920 р. фіксує Івана Івановича Ліщину-Мартиненка серед в’язнів за №67 [16, арк. 14зв.]. Працював на важких фізичних роботах, знову переводився до в’язниці, де завдяки енциклопедичним знанням призначався лектором, а потім і ректором народного університету при БУПРі. [30, с. 92]. «В таборі Юрій Петрович побачив багато українських інтелігентів, а між ними доцента української історії Івана Ліщину-Мартиненка. Юрій Петрович привітався з ним, але довго розмовляти комендант не дозволив», – писав у мемуарах Григорій Ващенко [2, с. 195].

Іван Іванович Ліщина-Мартиненко (№67) серед 156 в'язнів Полтавського концтабору, 1921 р.
(фонди ЦДАВО)

Всього Іван Іванович знаходився в ув’язненні 18 з половиною місяців [30, с. 92], хоча до губернської надзвичайної комісії надходило чимало звернень з величезною кількістю підписантів про його амністію: від вагітної дружини (у 1920 р. народиться друга дочка, Ірина), просвітників, посадовців, мешканців [15, арк. 82-86].

Анкета арештованого І.І.Ліщини-Мартиненка від 4.11.1921 р.
із вказаним днем народження.
(фонди ГДА СБУ)

Звільнений з концтабору 22 грудня 1921 р., маючи заборону працювати в системі Народного комісаріату освіти, Іван Іванович майже дев’ять місяців поневірявся у пошуках роботи. У серпні 1922 р. зміг влаштуватись у Полтаві вченим архівістом. Невдовзі очолив відділ. Академік Дмитро Багалій писав у клопотанні до губвиконкому від 26 лютого 1923 р.: «Центральное архивное управление при ВУЦИК просит Вас утвердить зав. Полтавским Губархом т. И.И, Лещину-Мартыненка, опытного и энергичного архивиста. Из привезенного т. Лещиной материала, с которым ознакомился Укрцентрархив и Истпарт, видно, что работа Полтавского Губарха… ведется правильно и энергично, планы его соответствуют заданиям Укрцентрархива. Поэтому Укрцентрархив, в интересах правильного ведения архивного дела, считает особенно необходимым утвердить зав. Губархом т. Лещину-Мартыненка, надеясь, что и в дальнейшем работа Полтавского губарха будет вестись так же энергично» [27, с. 97-98]. У вересні 1923 р. за пропозицією Центру губвиконком затвердив Івана Івановича головою губарху, а у січні 1924 р. на з’їзді Рад його обрали завідуючим губвідділу.

Академік Дмитро Іванович Багалій

Перебуваючи на цих посадах, він зробив усе належне, щоб впорядкувати і взяти на облік не тільки архіви Полтави, а й архіви повітових центрів по всій губернії. Робив можливе і неможливе, щоб припинити нищення архівів на місцях і за допомогою губвиконкому вплинути на установи у справі охорони архівів. Упорядкував архів та бібліотеку відомого історика Івана Павловського. Тісно співпрацював з О. Водолажченко, В. Барвінським, Д. Багалієм, В. Щепотьєвим. У 1923 р. познайомився з амністованим на той час віце-президентом Української академії наук, академіком Сергієм Єфремовим, що з робочім візитом відвідав Полтаву. [28, с. 359-360; 30, с. 92]

В період перебування Івана Ліщини-Мартиненко на посаді керівника Полтавського губарху від загибелі були врятовані архіви ліквідаційної комісії управління Губвоєнпродснабу, колишнього окружного суду, каси співпрацівників Полтавського губернського земства, військового продовольчого комітету часів війни, приказу громадської опіки, телеграфної контори, поземельного, дворянського та селянського банків, Першої Полтавської чоловічої гімназії, губінспектора місць позбавлення волі тощо. До Центрального пролетарського музею в Полтаві з Гадяча було перевезено архів та бібліотеку Олени Пчілки. Розробив анкету до видання «Календаря революції на Полтавщині», брав активну участь у підготовці і проведенні Першої Всеукраїнської наради архівних працівників у Харкові в грудні 1924 р. Пояснюючи свою патріотичну позицію, 9 жовтня 1929 р. Іван Іванович відмітив: «Я зрозумів, що я правильно зробив, що із в’язниці відмовився виїздити у Польщу, як цього хотіли тесть і жінка і що я тут в міру сил буду працювати для свого народу, який в УСРР вийшов на арену історично-державного життя і навколо УСРР об’єднує всі українські землі» [28, с. 359-360; 30, с. 92].

Володимир Олександрович Щепотьєв.
Фото з випускних альбомів Полтавського ІНО 1925 - 1928 рр.

«Працював у Полтаві не за страх, а за совість в надзвичайно важких умовах 1922-1924 рр. так, що робота Полтавського губарху високо цінувалась в Центрархіві і на місці», – оцінював свою роботу Іван Ліщина-Мартиненко [30, с. 93].

В той же час у місцевій пресі публікувалися анонімні звинувачення. Наприклад, від 22 серпня 1923 р.: «Заведующий бывший крупный помещик Лещиновки (Белики) И.И. Лещина-Мартыненко, служил исключительно в дворянской гимназии и сотрудников под свою марку. Это шикарные дамы – жены помещиков и офицеров, работа «сотрудниц» заключается в том, что белоснежные ручки в золотых браслетах вырывают чистую бумагу из дел…» [27, с. 97-98].

Іван Іванович Ліщина-Мартиненко (стоїть 2-й ліворуч).
Перша нарада архівних робітників України, Харків 6-10 грудня 1924 р.

Восени 1924 р. розпочалася «чистка» радянського апарату на Полтавщині. Позапартійний націонал-патріот І. Ліщина-Мартиненко не міг влаштовувати місцеве керівництво і підлягав негайному звільненню з посади. Для єдиного годувальника великої родини – дружини, трьох дітей, психічно хворого брата, сестер і старої матері це було ударом. Влаштувався підмітати двори і колоти дрова. І все ж новий голова Укрцентрархіву Тьотін перевів його до Артемівська на посаду заступника завідуючого Донецького губернського управління. [30, с. 93]

В Артемівську Іван Іванович працював з грудня 1924 до серпня 1926 р. Він обіймав посаду завідуючого губернським історичним архівом, а одночасно в.о. голови Донецького губарху, заступника голови Артемівського окрарху. Брав участь в українізації держапарату, викладав українську, російську та латинську мови, історію, географію, сприяв заснуванню української школи ім. Б. Грінченка. [28, с. 360]

Працювати довелось в надзвичайних умовах. На Донбасі, як ніде, були масово знищені архівні матеріали під час громадянської війни. Ті, що вціліли, продовжували нищити місцеві установи при мовчазному потуранні органів влади. Цьому об’єктивно сприяли й часті адміністративно-територіальні зміни. У зв’язку з неможливістю зупинити масове варварське знищення архівних документів, влітку 1926 р. Іван Іванович поїхав до Харкова і особисто доповів керівництву Укрцентрархіву про причини та масштаби знищення архівних масивів на Донеччині. Просив негайного втручання. Отримавши гарантії, що Укрцентрархів проведе розслідування повернувся до Артемівська. Побачене приголомшило – очільник губарху, більшовик Панкрасов уклав договір з паперовою фабрикою на продаж макулатури і розпочав вивозити «непотрібні» папери. Особливо постраждав архів пошти. Були знищені цінні документи періоду громадянської війни: пошто-телеграми про дислокацію і пересування військових частин супротивних сторін, з історії пролетарських економічних й революційних рухів тощо. 11 серпня 1926 р. питання про наслідки розслідування окрархіву розглянула на своєму засіданні президія Артемівського окрвиконкому. За прийнятим рішенням негайно увільнявся з займаної посади вчений архівіст І. Ліщина-Мартиненко. [30, с. 93]

З вересня 1926 р. Іван Ліщина-Мартиненко працює в Луганську на посаді професора Донецького інституту народної освіти. Викладає загальне мовознавство, українську мову і літературу, вів педпрактику. Через брак квадрів відповідного рівня також викладав в сільськогосподарському інституті, вечірньому робітничому університеті, кооперативному технікумі, ФЗУ об’єднаної промисловості та інших навчальних закладах, де виступав не тільки як талановитий лектор, а й як активний популяризатор творчості Т.Г. Шевченка, історії України, української церкви, національної культури. Як кореспондент ВУАН зібрав у Донбасі і передав цікаві фольклорні та діалектичні матеріали до академії. Разом з луганськими істориками С. Грушевським та В. Фесенком друкував огляди архівних фондів Луганщини. [28, с. 360; 30, с. 93].

1927 р. його як фахівця запросили взяти участь у Всеукраїнському правописному з’їзді і навіть обрали до президії. Обстоював введення в ужиток латинського алфавіту. Працюючи у Луганську, він налагодив і підтримував тісні наукові зв’язки з ведучими мовознавцями ВУАН, Харкова, Києва і Полтави. Неодноразово виїжджав з Луганська і спілкувався з професорами Г. Голоскевичем, О. Куриловою, О. Синявським, Є. Тимченком, В. Щепотьєвим. Уже після правописного з’їзду подав свої пропозиції й зауваження з приводу проведення українізації і нового правопису особисто наркому освіти М. Скрипнику. [30, с. 93]

«Латинщики» на Всеукраїнській правописній конференції, м. Харків 25.05 - 3.06.1927 р.
І.І.Ліщина-Мартиненко крайній ліворуч. Фото: журнал «Всесвіт» 

Активну участь брав Іван Ліщина-Мартиненко і в роботі наукового товариства на Донеччині. Про плідну працю у товаристві свідчать ґрунтовні розвідки за 1927 р. про творчу спадщину Т. Шевченка, В. Винниченка, М. Максимовича, Д. Багалія, з актуальних проблем історіографії української літератури, мовознавства тощо. За його безпосередньою участю на початку 1928 р. в Луганську вийшов перший збірник праць наукового товариства на Донеччині, а 1929 р. перший випуск з серії краєзнавчої науково-популярної бібліотеки Донбасу. [30, с. 93-94]

У 1928 р. розпочалося цькування подвижника національної справи на Луганщині. 10 вересня 1929 р. Івана Ліщину-Мартиненка арештовано Луганським окружним відділом ДПУ, вилучено велику бібліотеку і різне листування. 14 лютого 1930 р. судова трійка при колегії ДПУ УСРР постановила ув’язнити Ліщину-Мартиненка в концентраційному таборі терміном на 10 років. Покарання Іван Іванович відбував у таборах Управління Біломоро-Балттабу НКВС СРСР – в м. Свободний. Про його роботу в 1936 р., свідчить характеристика. «Работает преподавателем Центрального техникума КВО; хороший педагог, к порученному делу относится хорошо, ударник, трижды премирован с занесением на Красную доску и в Трудовую книгу ББК, поведение хорошее, админвзысканиям не подвергался». Та незважаючи на такі показники, в умовно-достроковому звільненні Управлінням ББТабу НКВС СРСР 17 квітня 1936 р. йому було відмовлено. [28, с. 360; 30, с. 94]

Відмова у звільнені – останній документ, який згадує Івана Івановича Ліщину Мартиненка живим. Його подальша доля невідома. 17 травня 1989 р. посмертно реабілітований Луганською обласною прокуратурою [30, с. 94].

Аліція Йосипівна Ліщина-Мартиненко опинилася на Кіровоградщині. Там вона мешкала у м. Новогеоргіївську (нині м. Світловодськ) де працювала вчителькою французької мови. 10 вересня 1945 р. була заарештована Новогеоргіївським РВ НКДБ за роботу в німецьких карних органах. Засуджена 20 жовтня 1945 р. Кіровоградським УНКВС до 20 років каторжних робіт з позбавленням громадянських прав на 5 років. УМДБ Кіровоградської області 28 вересня 1946 р. справу було припинено, а Алыцыю Йосипывну звільнено з-під варти [29, с. 59].

Про долю першої дочки – Вероніки Іванівни дізнатися не вдалося. Ірина Іванівна до 1995 р. мешкала на Федорівці у Біликах. Чи одружилася, чи народила дітей, чи продовжився рід Ліщини-Мартиненко – достеменно невідомо.

У Біликах пам’ять про видатного земляка було увіковічнено в назві вулиці. Рішенням №17 29 сесії VIII скликання від 31 січня 2023 р. колишня вул. Радіщєва отримала назву вулиця Івана Ліщини-Мартиненка. А за Федорівкою збереглося урочище «Панський ліс», де місцеві мешканці ще можуть показати місце маєтку Ліщин-Мартиненко.

Місце маєтку Ліщин-Мартиненків в урочищі Панський ліс у Біликах.
(фото автора, березень 2024 р.)

 

Джерела та література

1. Адрес-календарь и Справочная книжка Полтавской губернии на 1899 год. Сост. Д.А. Иваненко. – Полтава. Типо-Литография Губернского Правления, 1899. – 590 с. р.п.

2. Ващенко Г. Історія однієї школи (Спогади).

3. Волков С.В. Участники белого движения в России. Буква Л. / Интернет версия Рогге В.О. – 2016. – 423 с.

4. Генеральная карта Азовской губернии с ее уездами, сочиненная И.Исленьевым, 1782 г.

5. Генеральная карта Новороссійской губернии, разделенной на уезды. Сочиненная в 1779 году Иваном Исленьевым.

6. Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729 – 1730 / Упоряд. Л.І. Бутич. – Полтава: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2007. – 176 с.

7. Жук В.Н. Білики // Колос. – 22 липня 1990 р. – с. 2.

8. Замковий Валентин У плині часу /Білики і біличани/ Журнальний варіант. – 1982 р. // Архівний відділ Бахмутської міської ради, ф. 492, оп. 1, спр. 548. – 43 арк.

9. Історія нашої школи. Відбудова. Пошуковий загін Білицької ЗОШ №3, керівник Рубан Ю.В. // Всеукраїнська туристсько-краєзнавча експедиція «Краса і біль України». – Білики, 2006. – 9 с.

10. Калашник Є.С. «Деревенка Злодѣевка…» Білицької сотні Полтавського полку (роль генеалогічних джерел у ідентифікації) // Свічадо Придніпров’я. Краєзнавчий альманах: Збірник краєзнавчих та наукових праць. – Горішні Плавні: Краєзнавчий музей міста Горішні Плавні, 2023. – с. 148 – 161, 326.

11. Карта представляющая Азовскую и Новороссийскуюгубернии с показанием смежных к оным земель, сочинена 1778 года месяца сентября.

12. Книга для записи постановлений (протоколов) педагогичаеского совета Беликского двухкласного сельского Министерства Народного Просвещения училища // Кобеляцький музей літератури і мистецтва ім. О. Кулика.

13. Комлєва С.М. Завітайте в Білики. – Білики, 2012. – 46 с.

14. Лещин-Мартыненко Виктор Васильевич. Послужные списки.

15. Ліщина Мартиненко Іван Іванович. 19.06.1920 – 20.02.1995 // Архівний відділ УСБУ Полтавської обл. – АКС № 18912. – 96 арк.

16. Материалы о работе лагеря принудительных работ в г. Полтаве. 22.05.1920 – 22.03.1921 // ЦДАВО, ф. 5, оп. 1, спр. 370. – 57 арк.

17. Метрична книга // ДАДнО, ф. 193, оп. 4, спр. 25. – 539 арк.

18. Метрична книга // ДАДО, ф. 246, оп. 1, спр. 7. – 217 арк.

19. Незаконное лишение свободы // Утро. – 1913. – №2114 (19 жовтня). – с. 7.

20. Отчет Кобелякской уездной земской управы Кобелякскому уездному земскому собранию XXXVIII очередного созыва за 1901 год. – Кобеляки: Тип. Б.И. Брагилевского, 1902. – 136, 103 с.

21. Памятная книжка Полтавской губернии на 1913 год. Издание Полтавского губернского статистического комитета. – Полтава: Эл. тип-лит. Губернского Правления, 1913. – 446 с.

22. Памятная книжка Полтавской губернии на 1916 год. Издание Полтавского губернского статистического комитета. – Полтава: Тип-лит. Губернского Правления, 1916. – XXVIII, 378 с.

23. Погода Ю.В., Попруга Ю.А. Дневник приказчика. – Полтава: Фирма «Барз» Инк., 2005. – 296 с.

24. Приложения к трудам редакционных комиссий, для составления Положений о крестьянах выходящих из крепостной зависимости. Сведения о помещичьих имениях. Т. VI. Извлечения из описаний имений, по губерниям: Харьковской, Полтавской, Черниговской, Екатеринославской, Таврической, Херсонской, Витебской, Виленской, Ковенской и Минской. – СПб: Тип. В. Безобразова и К., 1860. – 394 с. р.п.

25. Продолжение списка потомственных дворян изданного Полтавским Дворянским Депутатским Собранием в 1898 году. Выпуск 1-й. Дворяне сопричисленные и вновь внесенные в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии с 4 марта 1898 г. по 10 апреля 1901 г. – Полтава: Тип-лит. Полтавского Губернского правления, 1901. – 120 с.

26. Продолжение списка потомственных дворян изданного Полтавским Дворянским Депутатским Собранием в 1898 году. Выпуск 3-й. Дворяне сопричисленные и вновь внесенные в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии с 1 июля 1904 г. по 21 июня 1907 г. – Полтава: Тип-лит. Губернского правления, 1907. – 54 с.

27. Пустовіт Т. Документи про завідуючого Полтавським Губернським архівним управлінням Івана Ліщину-Мартиненка // Архівний збірник на посвяту 100-річчя Полтавської вченої архівної комісії «Архіви і документальна спадщина Полтавщини: минуле, сучасне, перспективи (1903 – 2003)»: М-ли наукової конференції. – Полтава: АСМІ, 2003. – с. 96 – 108.

28. Пустовіт Т., Московченко Н. Ліщина-Мартиненко Іван Іванович // Українські архівісти (XIX–XX ст.): Біобібліографічний довідник. – Київ: Держкомархів; УНДІАСД, 2007. – с. 359 – 360.

29. Реабілітовані історією. Кіровоградська область. Кн. V Світловодський, Ульянівський, Устинівський р-ни, м. Кіровоград / Упор. В. Бондар. – Кіровоград: МПП «Антураж А», 2009. – 480 с.

30. Семистяга В. Український архівіст Іван Ліщина-Мартиненко // Студії з архівної справи та документознавства. Т. 4. – Київ, 1999. – с. 92 – 94.

31. Соловей Д. Розгром Полтави. Спогади з часів визвольних змагань українського народу 1914 – 1921. – Вінніпег: Вид. спілка «Тризуб», 1974. – 207 с.

32. Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии. Издан Полтавский Дворянским Депутатским Собранием в 1898 году. – Полтава: Тип.-лит. Полтавского Губернского Правления, 1898. – 16, 800 с.

33. Про перейменування станцій. 1.01.1904 // ЦДІАК, ф. 692, оп. 1 ,спр. 49. – 2 арк.

34. Хлистун В. Г. Історія селища Білики Кобеляцьткого району Полтавської області. 1964 р. // ДАПО, ф. Р-8661, оп. 1., спр. 292. – 133 арк.

35. Яковлев П.С. Памятная книжка императорского археологического института в С.-Петербурге. 1878 – 1911. – Санкт-Петербург: Тип. В.Д. Смирнова, 1911. – 100 с.

Євгеній Калашник,

директор Білицького краєзнавчого музею