«Стоятиму на Майдані до перемоги. Я не зраджу Україну!»

 

20 лютого в Україні відзначають День Героїв Небесної Сотні – тих хто загинув під час Революції Гідності. Цього дня 2014 р. в центрі Києва силовиками та найманцями було вбито 48 протестувальників. Всього ж до Небесної сотні зараховано 107 людей.

Один із Героїв Небесної Сотні, Петро Миронович Гаджа (3.07.1966 – 22.03.2014), тісно пов’язаний із нашим краєм. В с. Бутенки він у 1981 р. закінчив школу, в Бутенках мешкає його мати. На фасаді школи в 2017 р. було відкрито меморіальну дошку, що вшановує пам’ять випускника.

До роковин розстрілів на Майдані знайомимо із нарисом присвяченим Петру Гаджі публіцистки Світлани Терейковської, що увійшов до третього тому книги «Небесна Сотня. Життєписи».

 

«Стоятиму на Майдані до перемоги. Я не зраджу Україну!»

18 лютого 2014 року самооборонівець Петро Гаджа із Восьмої сотні разом із побратимами і тисячами киян пішли до Верховної Ради з вимогою від Майдану демократичних змін до Конституції.

Цього дня спецпризначенці отримали від влади наказ на силовий розгін мирних протестувальників. І почалося жахіття, яке закінчилося аж через дві доби. Десятки телекамер, у тому числі й іноземних операторів, транслювали ці події у прямий ефір.

У таборі Антимайдану в Маріїнському парку формувалися бойові групи з тітушок. Силовики роздали їх щити з написом «Міліція», металеві каски радянського зразка, палдиці, обрізки труб тощо. При собі дехто мав ножі та вогнепальну зброю. Задумано було екіпірувати тітушок як Самооборону Майдану, а діяти вони мали в тісній зв’язці з міліцейськими підрозділами. Учасники Антимайдану з-за кордону міліції в Маріїнському парку почали провокувати самооборонівців, кидаючи в них каміння.

Близько полудня почалися вуличні сутички. Кількість поранених швидко зростала. У бік майданівців полетіло не лише каміння, а й «коктейлі Молотова», світлошумові гранати, «посилені» цвяхами, примотаними скотчем. Ці гранати завдавали важкі травми протестувальникам.

Демонстранти через велику кількість поранених змушені були розгорнути шпиталь в Будинку офіцерів на розі вулиці Михайла Грушевського та Кріпосного провулку.

Тим часом нардепи з Партії регіонів утекли із зали засідань Верховної ради.

Антимайданівці мали свої відзнаки – пов’язки на рукавах та георгіївські стрічки. При цьому прихильники Януковича називали національну символіку, зокрема синьо-жовті прапори та стрічки, фашистською.

Тітушок та звезених антимайданівців поділили на групи, якими керували військові координатори. Сховавшись за шеренгою бійців внутрішніх військ тітушки видовбували з тротуару бруківку й підносили її на ковдрах ближче до місця ймовірного зіткнення.

Петро Миронович Гаджа (3 липня 1966 – 22 березня 2014р.)

Досвідчений моряк Петро Гаджа обминув не одну таку групу, намагаючись захистити новачків-майданівців і тих киян, які прийшли підтримати мирну ходу. Йому самому не раз перепадало від кийків силовиків, але попри те що це позначилося на здоров’ї, пан Петро виконував завдання Самооборони Майдану – дбав про протестувальників, серед яких було багато жінок, осіб похилого віку, молоді. Чоловіку напередодні було зле після побиття, але додому він відмовився їхати, й тоді його сотник доручив Петрові Мироновичу відповідальну місію: оскільки він киянин, добре знає місто, йому треба вивести частину протестувальників, якщо спецпризначенці візьмуть їх в облогу. Пан Петро повинен був провести їх крізь кордони беркутівців. Чоловік взявся за цю справу й робив усе можливе, щоб люди дісталися до безпечного місця.

Під Верховною Радою Петро Гаджа разом з іншими самооборонівцями наковтався отруйного газу. Респіратора в чоловіка не було. А коли хтось із побратимів запропонував йому свій, пан Петро сказав: «Не треба, залиште для себе. Я вже й так нездужаю після газу та облиття водою. А ви молоді, вам треба дбати про здоров’я!»

Пан Петро, військовий моряк у минулому, намагався оцінити ситуацію яка склалася, врахувати взаємне розміщення як розрізнених сотень Майдану, так і підсилених рядів спецпризначенців.

Він бачив, що сотні людей було скалічено, багато хто, як і він сам, надихався отруйним газом, побиті й закривавлені люди збивалися в купки й, не маючи сил кудись іти, сиділи під стінами будинків чи загорожами, потерпаючи від ран або нападів задухи й нудоти.

Прикметно, що напади на мирних громадян відбувалися під відомі радянські пісні. Особливо часто вмикали на повну потужність пісню: «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой с фашистской силой темною, с проклятою ордой!»

Коли пісні закінчувалися, чулися заклики ведучих зі сцени Антимайдану: «Фашизм не пройде!», «Знищимо фашистів, бо вони не люди!» тощо.

Після першої години дня на розі вулиць Шовковичної та Інститутської «Беркут» пішов на протестувальників лавою, ведучи вогонь із помпових рушниць.

Україна тоді завмерла перед екранами. Журналістка Настя Береза періодично виходила у прямий ефір і не могла знайти слів, щоб описати все те, свідком чого стала. Дівчина кілька разів розгублено повторювала: «Вони стріляють просто в натовп». Кожен постріл влучав у ціль. Тих, хто впав чи затримався, силовики лупцювали кийками з нечуваною жорстокістю.

На той час саме Інститутська була єдиною вулицею в урядовому кварталі, на якій майданівці ще могли маневрувати.

Захопивши ключове перехрестя, силовики навмисно розділили учасників ранкової демонстрації на дві ізольовані групи. Дехто з маніфестантів загинув, ще кілька сотень поранено. Тітушки підтягувалися сюди з-під Верховної Ради. І найстрашніше – спецпризначенцям удалося відрізати Самооборону Майдану від основної маси протестувальників.

Самооборонівці із розрізнених сотень намагалися спорудити бодай якісь барикади, щоб затримати наступ спецпризначенців і дати змогу учасникам мирної ходи, яка завершилася жахливим побиттям, швидше повернутися на Майдан, де легше було оборонятися. У цей час згуртовані у бойові групи тітушки, серед яких бійці харківської організації «Оплот», під прикриттям внутрішніх військ і безкінечну «Священную войну» атакували самооборонівців у Маріїнському парку. Вони безжально били тих, хто впав, арматурою та обрізками металевих труб. Це тривало кілька годин. Боєць Третьої сотні Мирослав Гай пізніше скаже про це: «Саме в ті хвилини я ясно усвідомив: домовитися із владою не вдасться. Хочеш вижити – треба захищатися від тих, хто прагне вбити тебе».

Петро Гаджа

Кияни з прилеглих будинків, зокрема на вулиці Михайла Грушевського, 9, встигли заховати десяток поранених із пів сотні притиснутих до стіни мітингарів. Кількох, які не встигли втекти, тоді забили до смерті. І все це – під гучні пісні зі сцени Антимайдану. «Как два враждебных полюса, во всем враждебны мы, - лунало над збіговиськом. – За свет и мир мы боремся, они – за царство тьмы!»

Проти майданівців того дня активно застосували отруйний газ. Практично ніхто не мав ніякого захисту від нього, бо не міг передбачити газову атаку.

Побитий Петро Гаджа, здоров’я якого й так відчутно погіршилося, знову наковтався отруйних речовин. Тоді ще ніхто не знав, що проти людей було використано заборонені спецзасоби з Росії, привезені як «гуманітарна допомога» режиму Януковича.

Петро тоді виконав поставлене йому завдання – вивів людей, але нова порція отруйного газу завдала великої шкоди вже й так ослабленому організму чоловіка. Пані Марина розповідає, що після газової атаки 18 лютого Петра сильно нудило. Кашель і симптоми отруєння посилилися, різко підвищилася температура. Але він знову пішов на Майдан.

20 лютого, в найгарячіший день Революції Гідності, Петро Гаджа знову був там. Як розповідали його побратими, він твердив, що піде звідси лише тоді, коли впевниться, що революція перемогла та що їй уже нічого не загрожує. Про себе тоді він думав менш за все.

Дивлюся на світлину цього сильного гарного чоловіка. Ось він стоїть біля портрета загиблого 20 лютого Андрія Дигдаловича, якого знав і поважав, іще не відаючи, що жити йому самому залишилося менш ніж місяць. Пан Петро, вже дуже хворий, разом із побратимами працював над відновленням Майдану, вночі чергував на важливих об’єктів та барикадах.

До міської клінічної лікарні №12 Петро Гаджа потрапив у важкому стані. Цілий місяць його лікували від газових опіків        бронхів та легень. Стан пацієнта не поліпшувався. Лікарі порекомендували свіже повітря й санаторне лікування. За три дні до смерті його виписали, чоловік збирався до санаторію, але 22 березня 2014 року помер.

Іще більш як десяток його побратимів також пішли з життя протягом першого місяця після завершення Революції Гідності. В Україні немає лабораторії для дослідження подібних отруєнь, тому лікарі бачили тільки опіки внутрішніх органів. За словами керівника створеної після Майдану громадської організації «Хімічні та токсикологічні отруєння в Україні» Ігоря Демчишина, понад п’ятдесят захисників Майдану померли в перші два постмайданні роки від наслідків отруєнь – жахливих онкологічних уражень внутрішніх органів.

«У нас дотепер сотні хлопців фактично не виходять із лікарень. Їх оперують, але на місці однієї пухлини виникають інші. Лікарі борються з наслідками отруєнь на Майдані й лише розводять руками, бо окремі аналізи показують, що в організмі значно підвищено вміст важких металів .Нині багато із пацієнтів мають тяжку форму бронхіальної астми й живуть з інгаляторами. Усе залежить від ступеня отруєння, міцності організму, віку», – розповідає Ігор Демчишин.

Майдан прощався з Петром Гаджею 25 березня. Він полинув до Героїв Небесної Сотні. Знову лунало «Пливе кача…», відправляли панахиду священики й не приховували сліз побратими та рідні.

Після панахиди побратими встановили труну на військовий бронетранспортер і провезли її Хрещатиком через Майдан Незалежності до Європейської площі. Увесь цей час чулися вигуки «Герої не вмирають!», потім прозвучав гімн України.

Петра Гаджу поховали в селі Гоголів Броварського району Київської області. Попрощатися з ним приїхали побратими із Самооборони й активісти

Вшанування Петра Гаджі в місті Рахові Закарпатської області, в якому він народився

Майдану. В останню путь Петра Гаджу провели з військовими почестями.

У жовтні 2015 року на прохання старенької матері героя перепоховали у місті Рахові Закарпатської області, де він народився. Ушанувати пам’ять Петра Мироновича прийшли чимало рахів’ян. Громадянська панахида відбулася на центральній площі міста.

Про пана Петра згадують як про людину з вольовою вдачею, освічену, доброзичливу, сповнену оптимізму. Із рідні в нього залишилися мати, дружина та 19-річний син Костянтин.

Петро Гаджа, як і більшість киян, уперше вийшов на Майдан після побиття студентів наприкінці листопада 2013 року. Не зміг цей чоловік сидіти вдома, він прагнув виявити свою громадянську позицію. Коли дружина запитувала його, о котрій повернеться, відповідав завжди однаково: «Стоятиму на Майдані до перемоги. Я не зраджу Україну!»

Петро Гаджа із сином Костянтином

– Коли почалися трагічні події 18 – 20 лютого 2014 року, я просила, щоб він не ходив на Майдан, - згадує пані Марина. – Я казала, що це небезпечно, що він може загинути. Петро відповів: «Авжеж, це небезпечно. Я все розумію, й усі розуміють, що можуть загинути. Але якщо ми зараз не встоїмо, то не буде тієї країни, в якій житиме наш син».

Петро Гаджа разом із побратимами з Восьмої «афганської» сотні Самооборони ходив у нічні чергування, патрулював середмістя у складі розвідувальної групи «Кажан». До завдань, які давав сотник Олег Міхнюк, ставився дуже відповідально. У розвідці майданівці здобували інформацію про розміщення та пересування тітушок і беркутівців, що часто вберігало протестувальників від небажаних сутичок. Коли втік Янукович, міліція також тоді розбіглася, тому Самооборона Майдану організувала охорону важливих об’єктів. Петро Миронович брав участь у патрулюванні іноземних посольств. Син і дружина хвилювалися за чоловіка, боялися, щоб не застудився, щоб нічого з ним не сталося поганого…

– Коли я телефонував татові, щоб дізнатися, де він і чи живий-здоровий, то чув у відповідь лише: «Я в розвідці. Кінець зв’язку», – розповідає син Костянтин. – Батько вірив у силу Майдану. Бував тут щодня. Він ніколи не думав про себе, про своє здоров’я, не мав ніяких особливих потреб. Лише кілька людей у сотні знали про те, що в нього цукровий діабет. Та він на це не зважав. Завжди йшов на передову.

Син сумує за батьком. Іноді навіть звертається до нього в листах, в яких викладає насамперед свої думки щодо подій у державі.

Ось один із таких листів.

«Минули роки з тієї миті, як ти, батьку, поклав своє життя поряд із сотнею таких самих, як і ти, патріотів на Майдані. За цей час відбулося чимало всякого, Україна втратила тисячі найдостойніших своїх синів на війні. Тисячі поранених та полонених! Мільйони громадян позбавлені своїх домівок і змушені залишити рідну землю.

Ми щодня кров’ю виборюємо наше право бути незалежними від окупанта, бути гідними та вільними. Щодня ми намагаємося стати кращими та хоч на краплину більше зробити, аби загибель героїчних патріотів не була марною…

Але, на жаль, ми – це не влада…

Ми – це український народ!

Народ, який більш за все прагне одного – справедливості.

Справедливості для тих, хто винен у ваших смертях! Хто віддавав накази, хто стріляв, хто не захистив!

Справедливості для тих, хто зараз сидить у в’язниці за те, що першим узяв до рук зброю та став на захист нашої Батьківщини, не давши окупантові знищити нашу країну!

Справедливості для тих, хто щодня бреше з екрана телевізора, та для тих, хто має захмарні статки! Справедливості для тих, хто фальсифікує кримінальні справи й намагається закрити рота людям, які борються за зміни, та дискредитувати цих борців!

Для мене як для сина Героя Небесної Сотні стало зрозуміло, що нинішня політична система нездатна відновити справедливість, вона нездатна стати рушійною силою змін, бо вона багато в чому подібна до тієї гнилої системи, проти якої ми повстали в 2014 році».

Свої листи Костя викладає у фейсбуці. На один із дописів відреагував побратим Петра Гаджі Юрій Гордієнко: «Хлопче, вже зрозуміло, що ти гідний свого батька. Навчайся далі та розвивайся, бо тільки розумом можна завершити почату справу».

Гарний, завзятий, мужній, надійний та стійкий – саме таким запам’ятався майданівцям Петро Гаджа. Він не раз виручав побратимів зі скрутного становища та звільняв із пасток. Пан Петро щодня виходив на Майдан і казав родині: піде звідти тоді, коли вони переможуть Януковича та змінять систему влади. Побратими вмовляли чоловіка більше дбати про своє здоров’я, яке тоді відчутно погіршилося, але пан Петро стояв на своєму: «Я мушу бути тут. Я потрібен Україні». Такий характер він узяв від матері Марії Миколаївни, яка живе в селі під Полтавою. Ця літня жінка підтримувала Майдан у своєму селі та збирала допомогу для столичного Майдану.

Петро Миронович більшу частину свого життя прожив у Києві. Завжди працював не покладаючи рук. Але, за словами пані Марини, гори, в яких він провів дитинство, вабили його змалку.

– Усією сім’єю взимку та влітку за першої ж нагоди ми вирушали в гори, - каже вона. – Їздили на лижах, а ще підкорили самотужки Говерлу й заблукали на зворотному шляху. Стало страшно, але ми були в надійних руках – Петро, як він згодом признався, вже розробив план ночівлі в горах, обміркував де та як розпалити багаття, облаштувати намет. Він знав, як це робити, бо в дитинстві часто ходив у гори. Добре, що ми знайшли дорогу й не довелося застосовувати навички виживання в дикій природі. А взимку, коли всі відпочивали й насолоджувалися катанням на лижах, Петро міг пів дня вчити їздити на них якогось незнайомця, бо отримував від цього задоволення, адже допоміг людині й навчив її тому, що сам умів. Напевно, в душі він був тренером. І альтруїст – це про нього.

Пані Марина розповіла, яким Петро був батьком, чоловіком і другом. Почала розповідь із його важкого дитинства:

– Мати мого чоловіка сама виховувала трьох дітей, це змалку сформувало характер Петра. Він був самостійним відповідальним наполегливим і працьовитим. Але, головне, він, хлопчик, який жив у маленькому містечку на Закарпатті, мріяв! Мріяв про мандри й далекі світи. Тому він під час призову в армію наполіг на тому, щоб піти служити в морський флот. А коли побачив море, про яке мріяв із дитячих літ, відчув його запах і солоний смак, то закохався в нього на все життя. Три роки служби минули, він освоїв спеціальність радиста. А потім вступив у морехідне училище в Новоросійську, що в Краснодарському краї в Росії. Після закінчення училища став моряком далекого плавання. І здійснилася ще одна його мрія – побачити світ!

Петро побував у багатьох країнах майже на всіх континентах. Він кілька разів був на волосину від смерті – то заблокований у трюмі, який заливало водою, то потрапив у страшений шторм, який міг потопити корабель серед океану, то був у літаку, який пішов на аварійну посадку. Тому знав, чого варте життя, й цінував кожну його мить. Петро бачив бідність в африканських країнах і заможність та стабільність в Європі й Північній Америці, міг спостерігати розвиток азійських країн і життя в південноамериканських. Це все відбувалося наприкінці вісімдесятих – на початку дев’яностих років, в часи розвалу Радянського Союзу та становлення незалежності України. Побачивши світ, він чітко розумів, якою хоче бачити свою країну – сильною, розвиненою та незалежною.

Тому Петро в 1993 році повернувся в Україну. Тут він одружився, тут 1994 року в нього народився син Костянтин.

День, коли він народився, став найщасливішим у житті чоловіка. Він був дуже турботливим батьком. Міг сповити та скупати немовля, нагодувати й заколисати краще за будь-яку няньку. У сині, який був надзвичайно схожим на батька, Петро бачив своє продовження й надію. Йому передав своє величезне захоплення футболом і ще одну нездійснену мрію – стати професійним футболістом. У п’ять років відвів сина у футбольну секцію. Сам возив його на тренування та ігри. Там чоловік не міг стримати свої емоції палкого вболівальника. Часто вискакував на край поля під час матчу й давав молодим гравцям настанови – куди бігти, як вибудовувати тактику гри, як віддавати пас… Цим іноді бентежив і навіть дратував тренерів. А діти його любили та прислухалися до його порад, бо робив це щиро і з любов’ю до футболу. Тому рішення піти навчатися до Національного університету фізичної культури і спорту, щоб стати професійним тренером, було для Петра природним та логічним. Тренером він так і не став – життя внесло свої корективи, але до останніх днів не полишав цієї мрії.

– Іще однією пристрастю Петра була риболовля. Він міг годинами сидіти біля води й чекати, поки клюне, – пригадує пані Марина. – Йому навіть не важливий був вилов – сидячи на березі, він заспокоювався, поринав у думки і, мабуть, мріяв… Мріяв, як і всі люди, про щасливе майбутнє, про те, як виросте його син, а життя в країні нарешті зміниться на краще. А ще він був майстром на всі руки. Таке враження, що вмів усе. І навіть якщо чогось не вмів – не боявся братися до роботи, бо в нього врешті все виходило!

Вірний друг, який завжди приходив на допомогу, надзвичайно чесна людина, турботливий батько, веселий і відкритий, сильний і чуйний, небайдужий та енергійний, щедрий та безкорисливий, мрійник і водночас прагматик. Таким він був і таким є для тих, хто його знав, хто любить і пам’ятає.

Риболовля була справжньою пристрастю Петра Гаджі

У місцях, пов’язаних із життям Петра Гаджі, встановлено меморіальні дошки на його честь – у Києві на будинку по вулиці Преображенській, 27, де мешкав, на фасаді Бутенківської школи в Кобеляцькому районі на Полтавщині, яку закінчив, та в місті Рахові Закарпатської області, де народився.

Спеціальний кореспондент «Народної армії» Марина Хлібко написала про цього Героя Небесної Сотні: «Такі люди не вмирають. Вони продовжують жити серед нас. Вони залишаються взірцем добропорядності, відваги та дружелюбності для молодих поколінь. Саме таким Петро Гаджа запам’ятався всім тим, кому хоча б раз допоміг у житті словом чи ділом. Тим, кого захистив від смерті під час сутичок на Майдані. Тим, хто працював із ним чи ходив пліч-о-пліч у розвідку…»

Пані Марина пише про свого чоловіка: «Коли близька та рідна людина йде з нашого життя, особливо передчасно й раптово, ми всі відчуваємо невимовний біль і розпач. Не хочеться вірити й розуміти, що ми із сином уже ніколи не відчуємо те тепло, яке дарував нам чоловік та батько, не почуємо його голос і сміх, не поділимося з ним своїми враженнями й турботами. Нам залишаються тільки пам’ять і спогади. Спогади про ті щасливі моменти, коли ми всі були разом – насолоджувалися життям, вирішували якісь проблеми, мріяли, подорожували, раділи й сумували… Ми віримо, що та мрія про щасливу й могутню Україну, за яку Петро без вагань віддав своє життя, теж невдовзі здійсниться! На жаль, він це побачить тільки з небес разом з усією Небесною Сотнею».

Коли помер батько, син Костянтин був студентом, навчався на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Закінчивши виш, він і далі активно бере участь у громадській діяльності. Став підприємцем. Синові бракує спілкування з батьком, тому Костя продовжує писати йому листи. Так він виливає свою тугу, так ділиться наболілим і радиться.

«Я розумію, що долею мені було визначено стати сином Героя Небесної Сотні, – пише Костянтин. – І я усвідомлюю свою відповідальність перед моїм батьком та перед Україною.

Я знаю, що буде важко, що на моєму шляху щодня буде безліч складнощів, але я не можу інакше.

Я маю стати одним з тих, хто змінить нашу країну та зробить її квітучою й успішною – країною, за яку нам дякуватимуть наші нащадки. Країною, за яку нам не буде соромно.

Я не боюсь невдачі, не боюся перепон на моєму шляху, бо знаю, що зможу!

І я твердо переконаний, що нас таких багато, бо хоч би хто там що казав, але ми змінилися, ми тепер зовсім інші, і ми гідні найкращого.

Це для тебе, тату, та для нашої любої країни!

Твоя боротьба продовжується в серцях мільйонів українців.

Пам’ятаю і люблю тебе! Спочивай із миром».

 

Терейковська С.А. Небесна Сотня. Життєписи. Книга 3. – Київ: Національний музей Революції Гідності, 2020. – с. 42 – 55. Використано ілюстрації з есе.