«Червоний будинок над річкою»: професор Григорій Ващенко у Біликах (1920 – 1923 рр.)

 

У 1920 р., через репресії у Полтаві, до Біликів було переведено учительську школу з Шведської Могили. Її колишні приміщення було відведено під концтабір, а в Біликах розпочали свою роботу Трирічні педагогічні курси ім. Б. Грінченка, очолювані Григорієм Григоровичем Ващенком. Нарис присвячено білицькому періоду в діяльності відомого українського педагога.

 

Запис у метричній книзі Михайлівської церкви с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Прилуцького р-ну Чернігівської обл.) повідомляє, що Григорій Григорович Ващенко народився 13 квітня (ст.ст.) 1878 р. в родині «персонального дворянина» Григорія Івановича Ващенка з с. Васьківці і Парасковії Юстинівни, яка походила з родини колишніх кріпаків. Григорій був охрещений 23 квітня того ж року, хрещені батьки – дворянин Андрій Іванович Ващенко та дружина колезького секретаря Костянтина Ващенка – Софія Яківна. В автобіографії опублікованій за кілька років до смерті Григорій Ващенко писав: «Народився я 23 квітня 1878 року в селі Богданівка на Полтавщині. Батько мій походив з старого козацького роду, що в кінці XVIII ст. одержав звання дворянства» [2, с. 5]. Очевидно, саме з цієї дати дослідниками обчислюється дата народження за старим стелем 11 квітня. Однак обидві заперечуються документальним джерелом. Все ж, 23 квітня, в усіх довідниках вказується як дата народження майбутнього педагога.

Метричний запис про народження Григорія Ващенка
(Кімната-музей Григорія Ващенка ПНПУ ім. В.Короленка).

Про роки свого становлення Г. Ващенко писав: «Учився з 1888 р. по 1898 р. в Роменській духовній школі і Полтавській духовній семінарії. Моїми молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв, що потім був професором і відомим ученим-літературознавцем, членом СВУ, засудженим 1930 р… В 1899 р. я вступив до Московської духовної академії. Тут існував досить міцний український гурток, очолюваний Андрієм Левицьким, братом архиєпископа Партенія, одного з перекладачів Святого Письма на українську мову. Я був активним членом гуртка, виступав з доповідями, брав участь в організації Шевченківських свят і т. ін. Будучи студентом третього курсу, я під впливом книжки академіка Ольденбурга «Будда» написав поему «Сідхарта», а в скорому часі оповідання «Німий», яке було надруковане в 1907 р. в збірнику моїх творів «Пісня в кайданах» [2, с. 5-6].

Після академії Г. Ващенко викладав у Полтавській єпархіальній жіночій школі, в 1904 – 1905 рр., вчителював у духовній школі м. Кутаїсі. В 1905 р. повернувся до Полтави і працював вчителем одночасно в комерційній школі, єпархіальній жіночій школі й учительській семінарії на Шведській Могилі. У 1906 р., з політичних міркувань був змушений виїхати на північ до м. Тихвин, де працював учителем духовної школи, згодом учителем жіночої гімназії й реальної школи. Писав п’єси. В 1912 р. перевівся у м. Тульчин на Поділлі, а згодом до Ромен Полтавської губернії, де був учителем духовної школи, жіночої гімназії і комерційної школи.

В 1917 р. брав участь в перекваліфікації українського учительства і разом з професором історії Н. Мірзою-Авакянц читав лекції на курсах учителів в Прилуках, Ромнах, Хоролі. Був призначений на посаду лектора педагогіки й психології в Полтавському учительському інституті. Невдовзі також зайняв посаду директора учительської семінарії на Шведській Могилі в Полтаві.

В 1917 р. брав участь в перекваліфікації українського учительства і разом з професором історії Н. Мірзою-Авакянц читав лекції на курсах учителів в Прилуках, Ромнах, Хоролі. Був призначений на посаду лектора педагогіки й психології в Полтавському учительському інституті. Невдовзі також зайняв посаду директора учительської семінарії на Шведській Могилі в Полтаві.

Григорій Ващенко
(1920 р.)

Про роки Української революції сам Григорій Ващенко писав у автобіографії: «В семінарії я чітко провадив українську національну лінію, причому зустрів велику підтримку з боку студентів, але одночасно глуху, приховану ворожнечу з боку викладачів росіян і «малоросів». В 1918 р. я став доцентом Полтавського українського університету, не залишаючи посади директора учительської семінарії. Коли ж у серпні 1919 р. до Полтави прийшли денікінці, я був заарештований як «мазепинець». Мене вже готували до розстрілу і посадили в окрему камеру, але мене врятував Вячеслав Александрів, що був директором Роменської комерційної школи. Він зумів підійти до денікінського інспектора народніх шкіл на Полтавщині Лаврова і з його допомогою домігся того, що денікінці випустили мене з в’язниці на його поруку. В 1920 р. большевики знову опанували Полтаву і перетворили будинок учительської семінарії на концентраційний табір, внаслідок чого педагоги примушені були розташуватись в приміщеннях поблизу школи. В цей час в Диканських лісах організувався досить великий загін повстанців проти большевиків. В ньому взяли участь дехто з педагогів і студентів семінарії. Про це довідались большевики і арештували трьох педагогів. Були б арештували й мене, але, коли довідались, що я при денікінцях якийсь час сидів в одній камері з тов. Віктором, який був членом большевицької трійки, то залишили мене на свободі, зобов’язавши мене не виїздити з Полтави… Все-таки в 1921 р. я внаслідок клопотання студентів виїхав до села Білики, куди була перенесена учительська школа» [2, с. 5-6].

«Період з 1921 до кінця 1923 рр. був найактивнішим періодом в моєму житті», характеризував Григорій Ващенко білицький етап своєї діяльності [2, с. 7]. Цей час докладно висвітлено в автобіографічних спогадах «Історія однієї школи». Їх було опубліковано 12-ма уривками в щорічнику «Визвольний шлях» у Лондоні протягом жовтня 1957 – вересня 1958 року. Спогади у цифровому форматі було опубліковано Борисом Тристановим на сайті «История Полтавы» [1]. У творі автор показує себе під іменем Юрія Петровича Горового. Приділяючи головну увагу діяльності учительської школи, автор вдається до опису містечка (на той час «села») Білики: місцевості, окремих споруд, докладно характеризує біличан, які стали героями твору. Автобіографічна повість Г. Ващенка подекуди виступає єдиним джерелом, що змальовує діяльність педагогічних курсів у Біликах.

Широкому загалу про діяльність педагогічних курсів у Біликах відомо з окремих фрагментів твору Вадима Михайловського «Наросвіта Кобеляччини на Полтавщині» [4, с. 68] та біографічної повісті Валентина Замкового «У плині часу (Білики і біличани)» [3, с. 79-84]. Твір «Історія однієї школи» розходиться із радянською історіографією в оцінці подій і процесів. Аналізуючи відомості обох сторін, ми маємо можливість з більшою часткою об’єктивності уявити собі події та процеси в містечку.

Григоірй Ващенко

(1925р.)

В 1925 р. Нарком Освіти СССР присвоїв Г. Ващенку звання професора і затвердив на посаді керівника педагогічної кафедри при Полтавському ІНО. В 1931 р. під його керівництвом при кафедрі педагогіки була організована аспірантська група. В цей час він видає праці «Загальні методи навчання», підручник з дидактики для педвузів, «Прагматизм, як методологічна основа методи проектів», «Пришкільні майстерні» та інші. В кінці 1933 р. був обвинувачений в буржуазному націоналізмі і, як «ворог народу», звільнений з інституту, з учительської професійної спілки і секції наукових робітників. Більше як два з половиною роки був безробітним, а з початку осені 1936 р. одержав посаду професора і керівника кафедри педагогіки при Сталінградському педагогічному інституті. В 1940 р. Г. Ващенко повертається до Полтавського педагогічного інституту і обіймає посаду керівника педагогіки і аспірантської групи. В 1943 р., під час німецької окупації виїхав з Полтави до Києва і після великих біженських пригод в 1945 р. опинився з родиною в Німеччині. Тут зайняв посаду професора педагогіки при УВУ в Мюнхені, а в 1950 р. був обраний на пост ректора Богословської академії [2, с. 8].

У 1952 р. в Лондоні побачила світ перша частина праці Г. Ващенка «Виховання волі і характеру», що була написана у відповідь на запити української національно свідомої молоді. У пресі він виступає проти «канонізації» сталінським режимом Антона Макаренка попри значний внесок у трудове виховання та виховання безпритульних. В 1957 р. було опубліковано брошуру «Проект освіти в самостійній Україні» (1955) та другу частину книги «Виховання волі і характеру», активно публікується в емігрантській українській пресі. 2 травня 1967 р. – на 90-му році життя, Григорій Григорович Ващенко помер, а 5 травня його було поховано на цвинтарі «Вальдфрідгоф» у Мюнхені.

Кімната-музей Григорія Ващенка
в ПНПУ ім. В.Короленка (жовтень 2023 р.)

Меморіальний куточок Григорія Ващенка
в Білицькій школі №4 (серпень 2023 р.)

Педагогічна спадщина Григорія Ващенка стає об’єктом дисертаційних досліджень [5], а в 1995 р. створюється Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка. В жовтні 2023 р. товариство зверталося до Білицької селищної ради підтримуючи ініціативу присвоєння імені Григорія Ващенка школі №4 в приміщенні якої діяли педагогічні курси. 31 січня 2023 р. в Біликах його пам’ять Григорія Ващенка було увічнено в назві вулиці на якій розташовано будинок педагогічних курсів (нині школа №4).

 

Література:

1. Ващенко Г. Історія однієї школи // История Полтавы (сайт Бориса Тристанова) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://histpol.pl.ua/ru/component/content/article?id=12077 (04.04.2025 р.)

2. Ващенко Г. Моя автобіографія // Наукові записки Українського вільного університету. Філософічний факультет. – Ч. 7. – Мюнхен: «LOGOS», 1963. – с. 5 – 9.

3.Замковий В.П. У плині часу (Білики і біличани). Мемуари / Упор., наук. ред. Є.С. Калашник; вступ. ст. Л.М. Булава, Є.С. Калашник, І.А. Корнацький. – Білики, Харків: ТОВ «Майдан», 2025. – 596 с.

4. Михайловський Михайловський В.Б. Наросвіта Кобеляччини на Полтавщині. 1800 – 1990 рр. – Кобеляки: Самвидав, 1992. – 223 с.

5. Петренко Л.М. Духовно-моральне виховання та освіта української молоді у спадщині Григорія Ващенка. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук. – Полтава, 2021. – 675 с.

 

Євгеній Калашник,

директор Білицького краєзнавчого музею

 

Григорій Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ (СПОГАДИ)

[…]

ПОВЕРНЕННЯ ДО ШКОЛИ

25 грудня [1920 р.] за старим стилем Юрій Петрович, як звичайно, прокинувся о сьомій годині ранку. Сьогодні ж Різдво... Такою тугою відгорнулась та думка в серці. Згадалось недавнє минуле, Святий Вечір в оточенні своєї родини, ялинка, піднесена радість дітей і така ж світла радість в очах дружини. Як то тепер проводять вони цей день? Жагуче захотілось побачитися з ними... Але цього не можна. Він же дав підписку про невиїзд з Полтави. Та чи може його зв’язувати ця підписка, дана катам? Це так, але є велика небезпека, якщо довідаються про його виїзд на село...

Вагався Юрій Петрович недовго і вирішив їхати. Годин через три вже йшов від станції до села Білики. Він ще ніколи не був тут... Швидко крокував дорогою, вдивляючись у чепурні селянські хати, що поетично розкинулись по схилах гори й попід горою. Наче що підганяло його. А на душі було так радісно й вільно. І тілом і душею відчував, що вирвався із брудної в'язниці і тепер на волі дихав на повні груди... Які щасливі ці люди, що живуть на селі, не знаючи проклятої Чека, вільно висловлюючи свої думки, роблячи те, чого вони самі хочуть. Праця селянська проста, але вона куди почесніша, ніж рабська праця підсовєтського інтелігента.

Назустріч ішов якийсь селянин.

– Скажіть, будь ласка, – звернувся до нього Юрій Петрович, – де міститься тут педагогічна школа, що недавно переведена сюди з Полтави?

– Скажу, скажу. Студенти вчаться он там у тій школі нагорі. Бачите великий будинок? Та тільки там тепер нікого немає: роз’їхались на свято.

– То ви, може, знаєте, де живуть учителі?

– І це знаю... керівник школи і ще якась жінка з дітьми, кажуть, жінка колишнього керівника, живуть у будинку Індутної.

Білики, куток Поділ. «Будинок Індутної» (ліворуч, за парканом), нині житловий будинок.
Фото 1960-х рр. із зібрання Ю.Латиша.

– А як туди попасти?

– Підете цією дорогою на гору... а там дорога буде спускатися вниз. Так будете йти, і під самою горою, з лівого боку, побачите червоний будинок над річкою. Там і живе керівник школи.

Не пішов, а мов на крилах полетів Юрій Петрович.

З радісним здивуванням кинулась йому на шию Оксана. За нею стояла старша дочка, що теж; радісними очима дивилась на батька.

– А де ж Олеся і Катерина? – запитав Юрій Петрович.

– Вони в Маячці, у Миті... У нас тут скрутно з харчами, так я їх одправила в Маячку, там запевне є що їсти.

Багато було перебалакано з вірною дружиною за день і довгий вечір. Балакали про школу. Не все гаразд було з нею. Педагогів не вистачало, зайняття йдуть дуже нереґулярно. У місцевому виконкомі дехто неприхильно ставиться до школи... Більшість студентів – гарні селянські хлопці й дівчата, що дійсно хочуть учитись. Дисонанс вносять опішняни, що зійшлися з місцевими партійцями і поводять себе дуже брутально. А взагалі молодь хоче вчитись, з нетерплячкою чекає приїзду Юрія Петровича, сподіваючись, що він зразу ж наладнає навчання.

Трохи розчарувала Оксана і щодо настрою на селі... Заможніше селянство, особливо козаки-хуторяни, пригнічені. Вони відчувають, що над ними нависла небезпека з боку большевицької влади. «Продразвьорстки» нищать їх господарство. Відчувши довір’я до Оксани, дехто з козаків казав їй, що в них опускаються руки, не хочеться працювати, бо все придбане грабують большевики. Скрутне було й матеріяльне становище родини. За мізерну платню, що її одержувала Оксана, як секретар педагогічної ради, можна було купити на базарі якусь пару паляниць.

І все ж таки життя на селі здавалось Юрію Петровичу незрівняно кращим, ніж у місті. Він думав, що большевики ще не встигли накласти тут на все свою руку... А там, може, трапляться якісь зміни і щезне примара бруду й терору...

ПЕРШІ КРОКИ

На другий день Юрій Петрович пішов до школи. Переступивши поріг її, він зразу ж відчув, що далека є сіра дійсність від блискучих мрій. Середину шкільного будинку займала досить велика заля. Але яка ж вона була непривітна! Давно немита, непофарбована підлога, сірі давно небілені стіни, в повітрі відчувається пил. По залі ходило кілька селянських юнаків і юначок. Між ними була й Сіма.

– Доброго здоров’я, Юрій Петровичу, – весело привіталась вона. Приходьте сьогодні до нас на лекцію.

– Добре, прийду... А де ж тут у вас лекторська?

Юрію Петровичу показали двері в кутку залі.

Білики, куток Гора. Школа №4.
В 1920 - 1923 рр. тут розміщувалися педагогічні курси.
(серпень 2021 р.)

В невеликій кімнаті, з такими ж сірими, як і в залі, стінами, сиділо чоловік п’ять лекторів. Між ними Юрій Петрович знав професора Бузинного, що тимчасово до його повернення керував школою, Юрія Васильовича Леонтовича, з яким працював у союзі «Українська Культура», та Івана Григоровича Сидоренка, що приїхав до Білик із Шведської Могили. Поздоровившись з ними, Юрій Петрович підійшов до білявого, середнього росту чоловіка. Той чогось почервонів, в очах його забігали вогники.

– Здається, Степан Васильович Колісник? – запитав Юрій Петрович.

– Так, так... Дуже радий вас бачити, – відповів той з деяким замішанням.

– Що ви викладаєте?

– Математику.

Юрій Петрович згадав, як Колісник вартував його при денікінцях, і йому стало дуже неприємно.

Юрій Петрович підійшов до п'ятого із присутніх в кімнаті чоловіків. Це був високий мужчина, ще молодий, але з занадто серйозним і навіть суворим обличчям.

– Ілько Сергійович Педан, – відрекомендувався той.

– Що ви викладаєте?

– Я спеціялізуюсь у геології та мінерології, але крім того викладаю ще й ботаніку.

Не зважаючи на суворість молодого педагога, Юрій Петрович зразу ж відчув до нього симпатію.

Довідавшись у педагогів, що сталого розкладу ще нема, і умовившись з ними, Юрій Петрович пішов на перший курс. На партах сиділо коло сорока селянських хлопців і дівчат. В більшості це була здорова молодь зі свіжими обличчями і розвиненими м’язами.

Юрій Петрович прочитав їм вступ до психології. Хоч лекція була абстрактна, молодь слухала його з великою увагою. В очах у багатьох світилась жадоба знань і бажання працювати, переборюючи всякі труднощі.

На вечір Юрій Петрович скликав педагогічну раду. Коли зібрались педагоги, він зразу ж відчув, що було не тільки недоречним, а навіть смішним обмірковувати з ними ті широкі пляни, про здійснення яких він з таким захопленням мріяв учора. Серед педагогів панував скептицизм щодо майбутнього школи. Особливо це було помітно у Бузинного. Складалось таке враження, що він виїхав з Полтави виключно з тих міркувань, щоб у селі пережити часи голоду, але й в селі його зустріли ті ж самі злидні. Він жалівся на те, що сільський виконком не тільки не допомагає школі, а навіть всякими способами шкодить їй; що на базарі за гроші нічого не можна купити.

Багато розмовляли педагоги про вороже ставлення сільської большевицької влади до школи, про те, що вона вбачає в педагогах контрреволюціонерів –петлюрівців. На нараді Юрій Петрович довідався, що школі бракує педагогів, і що закликати їх неможливо, бо праця в ній зовсім не оплачується...

Після наради Юрій Петрович вертався додому разом з Леонтовичем і закликав його до себе. Працюючи з ним у союзі «Українська Культура», Юрій Петрович близько зійшовся з ним. Про своє минуле Леонтович не любив розповідати. Якось випадково Юрій Петрович довідався, що Леонтович до революції був підполковником царської армії. Він здавався Юрію Петровичу добре освіченою і вихованою людиною, щирим українським патріотом. Він разом з директором Приймою багато працював у «Просвіті», при чому виявив не абиякі здібності організатора і промовця. А особливо подобався він Юрію Петровичу своїм оптимізмом і сміливістю... Тепер Юрій Петрович помітив у нього значні зміни. Його залишив колишній оптимізм. Поразка українських армій переконувала його в тому, що большевики остаточно запанують на Україні. На майбутнє школи він дивився так, як Бузинний; в його розмовах не було нарікання на матеріальні злидні, але все таки і в нього не було надій на якийсь розквіт школи... Можна щось зробити, можна в національному дусі виховувати молодь, але все це в певних межах і обережно... У тоні розмов Леонтовича, як і раніш, відчувалась симпатія і сердечне ставлення до Юрія Петровича... Він, щоправда, в дуже делікатній формі висловив незадоволення Бузинним і антипатію до Колісника.

 

Педколектив Білицької трудової школи. Після 1925 р. (Фонди Білицького краєзнавчого музею).
1-й ряд: Мисан Галина Порфирівна, Іванюк Капітоліна Володимирівна (мол. класи), Юхневич Ніна Іванівна (біологія, природознавство), Стефанович Варвара Григорівна (мол. класи), Косенко Олександр Дмитрович (директор), денисенко Олександра Петрівна (мол. класи), Еґерс Зинаїда Петрівна (нім. мова), Сєвєрова Олександра Сергіївна (мол.класи), Силко (?); 2-й ряд: Рубан Петро Петрович (мол. класи), Калініченко Олександр Степанович (укр. мова і література), Іванюк Іван Федорович (історія і географія), Калініченко Варвара Іванівна (мол. класи), Тутак Василь Тимофійович (математика, фізика), Мисан Микола Дмитрович (хімія, біологія), Силко (?); 3-й ряд: представник відбатьків, Клепачевська Парасковія Данилівна (мол. класи), Савченко Харитина Данилівна (зав. дитбудинку), Писаренко Панас Іванович (представник ЛКСМ), Дерев'янко Федір Хомич (музика).

«САМО НАЧАЛЬСТВО»

Другого дня Горовий пішов у сільський виконавчий комітет, що містився якраз проти школи. Із сіней вступив до великої кімнати, в якій купчилось чоловік двадцять селян. В повітрі стояв тютюновий дим і порох.

– Де тут я можу побачити голову виконкому? – звернувся Юрій Петрович до одного з селян.

– Он у тій кімнаті. Там тепер зібралося все начальство: і голова виконкому, і голова комнезаму... Та тільки чи приймуть вас? Зараз про щось радяться.

– Попробую, – відповів Юрій Петрович і, постукавши, вступив у невелику кімнату.

За столом сиділо чотири чоловіки.

– Чого вам треба, товаришу? – спитав один з них, що сидів посередині і, як видно, був головою виконкому.

– Я прийшов у справах педагогічних курсів.

– А ви хто такий будете?

– Я керівник курсів. Маю призначення від полтавського відділу освіти.

Юрій Петрович подав голові виконкому офіційний папір. Поки той читав, Юрій Петрович приглянувся до складу начальства. Голова виконкому справив на нього непогане враження. Це був чоловік років під сорок, середнього росту, зі спокійним виразом обличчя і нагадував старшину або сільського старосту дореволюційних часів.

Зате дуже неприємне враження справляв чорнявий чоловік, що сидів рядом з ним. Сухе, подовгасте обличчя, злодійські чорні очі з виразом підозрілости й жорстокости; вся його постать занадто тонка і рухлива свідчила, що не сільське господарство було його основним зайняттям.

Потім я довідався, що це був голова комітету незаможних селян Смоляга. До революції він мало жив у селі. Ходив на заробітки на Херсонщину, часто бував в Одесі, був відомий як злодій, мав справу з циганами і не раз був під загрозою лінчування за крадіжку коней. Неприємне враження справив на Юрія Петровича і третій член виконкому, що був, як довідався потім Юрій Петрович, начальником міліції. Це був кремезний чоловік з військовою виправкою. Червоне обличчя його й посоловілі очі свідчили про тупість, жорстокість і нахил до випивки. Поруч з ним сидів чоловік з довгими, закрученими вгору вусами, з хитрим виразом маленьких очей. Це був керівник відділу освіти, колишній учитель з Волині Кондратюк.

– Так це ви призначені на керівника педагогічних курсів? – запитав голова виконкому, прочитавши поданий йому папір.

– Так...

– Не учаться ваші хлопці й дівчата, по селу вештаються без діла, – єхидно обізвався керівник освіти.

– Я не знаю, навіщо перевели сюди цю школу, – злобно зауважив Смоляга. – Краще робили б собі у господарстві, ніж тут байдики бити... Та й що це за студенти? Між ними більше половини куркульських дітей. То на них має витрачати свої кошти радянська влада? Та того ще мало, що куркульські діти... Мені один із ваших студентів розказував, що ваші хлопці були у петлюрівських бандах... Ось у вас там був такий Скирта. Це ж рідний брат того отамана бандитів, що тут у нас під боком, на Кременчужчині, виконкоми розбивав та чесних людей, що працювали для радянської влади, убивав.

– Не будемо про це розмовляти, – з трудом стримуючи себе озвався Юрій Петрович. Мене призначили сюди керувати школою і я прошу вас допомогти мені. Ось товариш зауважив, що студенти не вчаться. Не вчаться вони тому, що педагогів нема, що й ті педагоги, які приїхали сюди, живуть в тяжких умовах, дехто навіть не має окремої кімнати. Отже я прощу вас, щоб ви допомогли примістити педагогів на квартирах, дістати палива для школи, зробити деякий ремонт.

– Що ж їм панські хороми давати, чи що? – грубо зауважив Смоляга. – Ми самі живемо у халупах, а працюємо для радянської влади.

– Не гарячись, товаришу Смоляга, – зупинив його голова виконкому. Товариш може й має рацію. Ми ж таки живемо тут на місці, маємо хоч якесь хатнє господарство, а люди приїхали на нове місце. Їм треба якось допомогти... Ми це матимемо на увазі, товаришу... Прийдете до мене цими днями, ми з вами побалакаємо докладніше.

Днів через два Горовий знову пішов до виконкому. В канцелярії були лише голова виконкому та секретар. Рибка прийняв Юрія Петровича досить увічливо і сказав, що можна буде взяти для школи одну кімнату в будинку, що в ньому живе кравець Бушанів.

– Будинок належить Мочульському, колишньому вчителеві кадетського корпусу, – додав Рибка. Він сам живе у другому будинкові, а цей наймає... Старий напевне буде дуже сердитись.

Михайло Мочульський.
Фото 1885 р.

Рибка не помилився. Коли Юрій Петрович з викладачем співів Сидоренком пішов оглядати кімнату, кравець зразу ж побіг до господаря. Той гостро запротестував, що без його згоди вселяють йому нового жильця, і докоряв Горовому, що він сам будучи педагогом і освіченою людиною, йде тим самим шляхом, що й темна маса. Горовий усвідомлював, що старий має рацію, але разом з тим бачив, що інакше Сидоренко квартири не одержить. А крім того, для нього було ясно, що у Мочульського все одно большевицька влада скоро чи пізно відбере його будинок.

– Ви даремно на мене сердитесь. Нас послав сюди голова виконкому. Ідіть побалакайте з ним, може він підшукає для Івана Григоровича іншу квартиру. Не жити ж йому з родиною в одній кімнаті з чужими людьми.

Протестів Мочульського у виконкомі не взяли до уваги, іншого приміщення для Сидоренка не вказали. Він таки оселився в квартирі, пообіцявши щось платити Мочульському.

ШКОЛА СТАЄ КУЛЬТУРНИМ ОСЕРЕДКОМ НА СЕЛІ

Навчання на педкурсах йшло своєю чергою. Студенти працювали все з більшим і більшим захопленням: ретельно відвідували лекції, працювали в пришкільних кабінетах, читали книжки, писали реферати, дебатували на наукові й педагогічні теми. Приємно було спостерігати, як ці селянські хлопці й дівчата, не пориваючи зв’язків з селом, робляться освіченими, інтеліґентними людьми, як поширюється й поглиблюється їхній світогляд, як виникають нові й нові культурні інтереси. І цей ріст мав цілком природний, органічний характер. На цій рідній, родючій землі виросли вони, впоїли в себе українські традиції, здорову селянську мораль, виросли серед упертої праці на селі, і тепер, стоячи твердо на селянському ґрунті, засвоюють кращі здобутки всесвітньої і своєї української культури. Але наука не творить цілости життя. Велику ролю в ньому має й мистецтво, а особливо в житті українського народу. Мистецтво, зокрема пісня, квітли й на Шведській Могилі. Там вони задовольняли майже виключно естетичні потреби невеликого гуртка людей. Тут, у Біликах, вони мають служити не тільки самим студентам і педагогам, а й численним селянам. А виховна, ушляхетнююча сила мистецтва дуже велика...

Серед студентів знайшлися достатні сили для розгортання мистецької роботи. Значна частина їх любила й вміла співати. Серед дівчат визначалася своїм прекрасним сопрано Пріся Сідак, серед хлопців – приємним сильним баритоном – студент К. і звучним баритональним тенором Сапсай Дмитро. Знайшлося немало й студентів обдарованих специфічними здібностями. Під керівництвом Івана Григоровича Сидоренка почав енерґійно працювати хор, під керівництвом Сапсая – драматичний гурток.

Першою пробою сил було Шевченківське свято. В гарно убраній, прикрашеній рушниками з великим портретом поета на передній стіні, залі зібралось чимало селян. Уже перша урочиста пісня «Як умру, то поховайте», справила на селян, що до цього часу в своїй більшості чули лише сільські хори, надзвичайно сильне враження.

Портрет Тараса Шевченка. Білики, 1921 р.
(Фонди Білицького краєзнавчого музею).

Далі йшли твори наших композиторів, як кантата «Б’ють пороги», виконана з великою міццю і піднесенням. Сильне враження справили і сольоспіви, як «Гетьмани, гетьмани» у виконанні студента К. В кінці урочистого вечора були поставлені сцена із «Назара Стодолі» і «Вечорниці» Ніщинського.

Вечір справив на селян дуже гарне і сильне враження. Школа зразу виросла в їх очах. Молодь почала часто відвідувати шкільні вечірки, бувала на співанках, учні старших кляс семирічки мріяли після закінчення останньої вступити до педагогічних курсів.

У скорому часі після Шевченківського вечора студенти дали виставу. Вона теж зібрала багато глядачів і пройшла з великим успіхом. Добра слава про Білицький студентський хор пішла по навколишніх селах. З них приходила селянська молодь, щоб послухати співів і подивитися на вистави. Виїздив хор і в сусіднє велике село Нові Санжари. Концерт і тут справив сильне й приємне враження. На концерті було й большевицьке начальство і між ними секретар «ком’ячейки». Це була досить грамотна людина. В балачці його зі мною виявилось, що він розуміє суто національний характер концерту, хоч це й не відповідало большевицькій політиці в галузі культури. Але він дав відчути, що шкодити роботі педагогічних курсів не буде, коли тільки вона не виходитиме за певні межі. Видно концерт зворушив у нього глибоко заховане національне почуття.

Виступали студенти і з рефератами, і то не тільки в шкільному приміщенні, а і в народному домі. Тут не все так проходило гладко, як на концертах і виставах. Одного разу студент В. читав доповідь на тему: «Борис Грінченко, як письменник і громадський діяч». Між студентами був і М., що працював у ЧК. Це був неосвічений, але нахабний і самовпевнений парубійко. До революції він побував на Донбасі і засвоїв там російсько-український жарґон. Парубійко був тієї думки, що це і є справжня большевицька мова. Після реферату він підійшов до Горового і в тоні погрози зауважив.

– Не подобається мені оцей ваш В.

– Що вам саме не подобається?

– Дуже круто балакає... Такі все слова вживає... Круті, не большевицькі.

Видно було, що він не розумів самого змісту промови, але відчув, що вона має в собі щось антибольшевицьке.

Горовий намагався переконати його, що В. промовляв звичайною українською мовою, якою тепер пишуть книжки й газети, якої вживають у всіх школах і на всіх зібраннях в Україні. Він трохи притих, але видно було, що деякі сумніви у нього залишились.

 

«ВИХОВАННЯ» МАС І ГРАБІЖ

В кінці квітня Горовий зайшов до дитячого будинку. В кімнаті Харитини Данилівни він побачив двох дуже гарненьких дівчаток. Одній було років десять, другій – років дванадцять. У дівчаток вражали очі – чорні, великі, глибокі. Обидві вони були заплакані і мали переляканий, навіть приголомшений вигляд, особливо старша з них.

– Не плач, Танюсю, – потішала її Харитина Данилівна. У нас тут буде тобі добре... тут багато хлопців і дівчат... будете гратись... учитись будете...

– Що таке сталося? – спитав Горовий.

Але Харитина Данилівна не відповіла йому і потішала далі дівчаток.

– У нас тут багато книжечок гарних... Ось ходім, я поведу тебе до дівчаток – Почекайте мене трохи, – звернулась вона до Горового – я скоро повернусь.

Хвилин через десять вона вернулась до кімнати.

– Що сталося? – знову спитав Горовий. Уже по тому, що ви мені не відповіли, я бачу, що сталось щось дуже сумне.

Харитина Данилівна розплакалась.

– Жах, що робиться... Чи це люди, чи звірі? Уявіть собі... вивели на вигін всю родину, на очах людей розстріляли всіх дорослих: і чоловіків і жінок... а дітей сюди привезли... Тільки парубок вирвався і втік... стріляли та не поцілили... А майно все між собою поділили.

Олександра і Тетяна Борт в списку дитбудівців від 1 березня 1924 р.
(Державний архів Полтавської області).

– Хто ж це зробив і за що?

– Хто ж зробив? Та наше ж начальство... Смоляга, Рибка, Дроботько, і наш Кондратюк брав участь... А ще учитель називається... Грабіжники, бандити.

– Все ж таки за що їх розстріляли, за яку провину?

– Яка там провина? Були собі добрі господарі, працювали й жили не в злиднях... Треба було їх знищити... Наклали «продразвьорстку» три тисячі пудів. Люди ніколи не мали стільки хліба, не вивезли та ще й при сусідах поскаржилися на здирство. Цього було досить. Зразу показовий суд і розстріл, щоб люди боялися... Так багатьох уже розстріляли... Народ тремтить і писнути не сміє, а вони наживаються.

 

ТЯЖКА ПРАЦЯ

Матеріяльний стан родини Горового ставав все тяжчим. Виглядів на краще майбутнє не було. Залишалась надія на власні руки. Ще в квітні Горовий одержав від виконкому невеликий город у Біликах і десятину землі кілометрів за шість від села. Батьки студентів безкоштовно виорали землю. В кінці квітня родина Горового посадила город. На полі він вирішив посадити кукурудзу, бо земля лежала в балочці і здавалась дуже придатною для цієї культури. Щоб забезпечити родині харчування і на літо, Горовий випросив під баштан з півдесятини землі на горбі під самими Біликами. Днів через десять після посадки кукурудзи він пішов подивитись на сходи... Згори поглянув на своє поле і широко розкрив очі. Поле густо зеленіло, наче вкрите доброю озиминою. Швидко збіг він униз і побачив, що то зеленіє вівсюг. Тепер тільки зрозумів Юрій Петрович, чому ніхто з хуторян не обробляв цього поля і чому легко й охоче віддали його йому. Згадав він й іронічну усмішку керівника земельного відділу, коли той призначив йому поле... Посміялись товариші з інтелігента... Але тут заговорила природна упертість. Треба довести, що інтелігенти вміють працювати... Для Горового було ясно, що виполоти сапами десятину, густо порослу вівсюгом, річ неможлива. Треба шукати іншого способу. Того ж вечора він дістав ручний полільник системи «плянет», а на другий день рано з дружиною і дітьми пішов на поле. Праця була дуже тяжка. Спочатку треба було між рядками кукурудзи пройти плянетом, а потім дружина й діти прополювали рядки сапами. Ножі «плянету» з трудом різали густе коріння вівсюгу. Треба було напружувати всі сили... Піт вкривав чоло, але упертість брала верх, і Горовий все рухався і рухався вперед. Сонце уже підбилось високо і пекло стомлене тіло, а Юрій Петрович все працював, не дозволяючи собі й думати про відпочинок. Раптом він почув гучний регіт... Підвів голову і на горбку побачив групу хуторян, що дивились на нього й сміялись. Високий плечистий чоловік, років тридцяти-тридцяти п'яти, широкими кроками сходив униз, прямуючи до Горового.

– Ану, давайте я попробую, – з іронічною усмішкою звернувся він до Юрія Петровича.

Селянин взявся за ручки «плянета», швидко-швидко пішов уперед. Але хвилин через три рухи його стали повільніші й повільніші. Він з трудом дійшов до кінця рядка й зупинився.

– Хай йому грець, – сказав він. Воно таки справді важка робота... Виходить, що ми таки даремно з вас сміялися.

– Чого ви власне сміялись? Що ж тут смішного, коли чоловік працює?

– Та воно, по правді кажучи, ми й не з того сміялись, що ви працюєте... на вас, звиняйте, одежа трохи не підходяща... пан не пан, жид не жид.. Та й взуття, звиняйте, не хворменне... Де ви його таке дістали?

Тепер тільки Горовий звернув увагу на свою одежу і зрозумів, що вона дійсно «непідходяща й нехворменна». На ньому був старий чорний сюрдук, що його до революції він одягав ідучи в театр або на якусь звану вечірку, на голові такий же старий капелюх, а на ногах капці, сплетені дружиною з валу. Все це – дійсно одно до одного не пасувало. Але що ж поробиш? Коли люди мруть з голоду, про одежу годі мріяти.

По заході сонця скінчили роботу. Дружина пішла додому, а Горовий упросився з дітьми на нічліг до одного з хуторян. Їх примістили в окремій хатинці. Вкрай зморені діти зразу ж полягали на полу й поснули. Горовий довго не спав. Перевтома з’єдналась із нервовим збудженням. Обривки думок роїлись у голові, зміняючи одна одну. Зіпсували большевики життя, та нічого не поробиш... Поглянув на дітей, що скорчившись спали на полу. В присмерку було видно худенькі, зморщені обличчя. До сліз стало жалко їх... Згадалось минуле... Чи міг Горовий навіть подумати, що їх чекає така доля? Ще в чотирнадцятому році, перед війною, він розплянував своє майбутнє. Щоліта – поїздка зо всією родиною в Швайцарію... Там діти будуть відвідувати дитячий садок і вчитись чужих мов... А там освіта в середній і високій школі... І все це були не мрії, а пляни, що їх легко можна було здійснити, бо платня вчителя середньої школи при наполегливості й розумній ощадності давала всі можливості до цього... І кому стало легше від того, що його життя, життя багатьох тисяч таких, як він, зіпсоване? Чи виграли селяни, навіть найбідніші? Він згадав свого сусіда по селу, Касяна, що не мав зовсім землі і служив в панській економії, підчищав і замітав доріжки у парку. Тяжке було його життя, але ні він, ні його досить численна родина не голодували і були, хоч і бідненько, вдягнені й обуті... А головне, вони не тремтіли за своє життя.

Після короткого й важкого сну Горовий прокинувся і побудив дітей. Діти з трудом встали, пішли з ним на працю... Коли сонце підбилось вгору, прийшла дружина й принесла убогий сніданок... П’ять днів пололи кукурудзу. А днів через десять вона знову вкрилась вівсюгом. Чотири рази сполювали поле, але тепер воно стояло чисте, від бур’яну. Розкішна зелена кукурудза рівними рядами стояла на ньому.

З баштаном роботи було значно менше. А все це дуже стомило й виснажило родину, особливо дітей.

 

БОРОТЬБА ЗА ДИСЦИПЛІНУ

В половині вересня почався новий шкільний рік. Педкурси набули великої популярности не тільки на Кобеляччині, а й за межами її. Тому багато молоді виявило бажання вступити на них. Тих, що мали свідоцтва про закінчення середньої школи, приймали без іспитів; тих, що таких свідоцтв не мали, – перевіряли. На першому курсі набралось більш шістдесяти студентів. Почалось навчання. Горовий зразу ж звернув увагу на те, що настрій серед студентів взагалі гірший, ніж у минулому році. На лекціях молоді студенти сиділи неуважно, на перервах поводили себе занадто шумно. Хлопці ходили по шкільній залі в картузах, іноді надітих «набакир». Вечорами вони ходили по селу, співаючи пісень, зачіпали мешканців... Були навіть випадки пияцтва. Особливо визначались поганою поведінкою два юнаки, син і племінник колишнього управителя однієї з панських економій. Вони різко відрізнялись від інших студентів, селянських хлопців. У них снобізм поєднався з большевицькою брутальністю. Було таке враження, що вони вступили на курси не для навчання, а для розваги. Розмовляли між собою по-російському і з неповагою ставились до української школи. Неприємним було те, що цей снобізм впливав на селянських хлопців, ніби вони відчували в цих «паничах» щось вище, «не мужицьке». У снобів знайшлось декілька приятелів, що підроблялись під них. Настрій першокурсників передався частково і старшим студентам. Ожила «опішня», що в минулому році була зовсім принишкла. Тепер вона відчула, що «їхнього полку прибуло», і поводила себе дуже брутально.

Білицька школа №4.
(серпень 2021 р.).

Для Горового було ясно, що основна причина цієї розрухи – большевизація середньої школи. Большевики свідомо руйнували традиційну мораль з властивими їй пристойністю, пошаною до батьків і старших, зокрема до педагогів. По школах вони завели учнівські комітети, представники яких не тільки брали участь у педагогічних радах, а іноді навіть тероризували педагогів. Все з більшою активністю по школах діяв комсомол. Комсомольці прищеплювали учням думку, що старше покоління – відстале, пройняте всякими забобонами і тільки заваджає поступові; що майбутнє належить виключно молоді. Ідеалом молоді ставав розхристаний большевик, що на все плює і творить «нове життя». А яке саме це життя, молодь точно не уявляла.

Треба було за всяку ціну перебороти ці настрої і відновити у школі здоровий дух. Горовий розумів, що звичайними адміністративними заходами тут нічого не вдієш. Звільнити розкладників було неможливо, бо це призвело б до небажаного втручання в шкільні справи з боку партійних органів; безпосередній моральний вплив на снобів не дав би наслідків. У таких умовах треба було творити перш за все здорову громадську думку, щоб всякий порушник шкільного ладу бачив, що проти нього стоїть не тільки керівник школи, не лише педагоги, а й увесь шкільний колектив. Засобом до цього мають бути слово й діло. Слово часто буває без сили, коли воно має форму особистих напімнень і зауважень. Але воно стає могутньою силою в формі вмілої, пройнятої переконанням і палким почуттям агітації.

З цього Горовий і вирішив розпочати. Кожної суботи увечорі він скликав збори студентів і провадив з ними розмови про завдання й бажану організацію педагогічної школи на селі. У своїх виступах він з’ясовував велику ролю освіти в житті народів, на прикладах показував, як освіта підносила не тільки рівень знань населення, але і його матеріяльний стан і політичне положення між іншими народами, підносила рівень мистецтва й науки. Зокрема він зупинявся на історії України, на ролі освіти в княжий і козацький періоди, і на занепаді її в XVII і XIX століттях. Вказуючи на те, що через історичні обставини українці – переважно народ селян, він підкреслював особливу вагу освіти на селі. В привабливих формах Горовий малював майбутнє українського села з високим матеріяльним добробутом і висококультурним побутом. Шлях до цього світлого майбутнього – тільки через освіту, через школу. І тут на перший плян виступає сільський учитель, як основна культурна сила на селі, що не тільки навчає дітей, а бере активну участь у громадському і навіть господарському житті села. Діяльність учителя він малював, як найскладніше й найшляхетніше мистецтво, що перевищує всі інші мистецтва й дає найбільше моральне задоволення... […]

Одного разу до Горового прийшла Палажка Хведорівна і з обуренням заявила, що через снобів вона не може читати лекції на першому курсі. Коли Горовий конкретно попрохав розказати, в чому справа, вона одмовилась. Довелось звернутись до студентів. Від них він довідався про таке. Під час лекції Палажки Хведорівни сноби сиділи на першій парті. Один із них якраз у той момент, коли лекторка увійшла в настрій, дивлячись на неї, нахабно зауважив: «Какие у вас хорошенькие глазки». – «А какие у вас красивые губки», – додав другий. Палажка Хведорівна почервоніла, а дехто з студентів засміявся. Лекція фактично була зірвана.

На другий день Горовий скликав загальні збори студентів. Більшість знали або догадувались, із якого приводу вони зібрались. Прийшли й сноби, що хотіли довести, що їм «плювать» на якогось «хохлацького педагога».

Горовий почав промовляти з великим обуренням. Це зразу ж зробило на студентів відповідний вплив, створило настрій серйозности. В своїй промові він з сарказмом висміяв снобів, виставив їх як пшутів, що невідомо для чого вступили до школи, де вчиться селянська молодь, яка хоче серйозно працювати. Очі всього зібрання з іронією звернулись до снобів. Ті сиділи мовчки. Відчувалось, що вони розбиті, загубили пошану з боку товаришів… […]

У скорому часі стався другий випадок, з приводу якого теж були скликані загальні збори студентів. Один юнак з першого курсу, дуже здібний студент, типовий український хлопець, напився самогону. Довго думав Горовий, що з ним зробити. Він знав, що коли покличе юнака до себе, він щиро покається і дасть йому обіцянку більше не пити. Але алькоголь – дуже велике зло в житті людини. Алькоголізм веде за собою розклад у житті особистому й громадському. Тому Горовий не тільки сам не вживав алькогольних напоїв, а навіть не тримав їх у себе в приміщенні. Отже, й цей випадок він виніс на загальні збори. Але тут головну увагу він звернув не на особу студента, а на ганебність пияцтва, на те, що учитель, який мусить бути зразком для інших, повинен рішуче утримуватись від алькоголю. На другий день юнак прийшов до Горового і зі сльозами на очах прохав пробачення. Після цього він не тільки ні разу не пив, а став дуже ретельно вчитись, часто бував у Горового і систематично працював у педагогічному кабінеті.

Настрій у школі значно поліпшився, робота була налагоджена, значна частина студентів працювала з великим захопленням. Серед студентів цілком природно виділялись найбільш активні юнаки, що визначались принциповістю й здібностями. Вони набували все більшого й більшого авторитету серед товаришів і надавали тон усьому шкільному життю. Із старших студентів це були Дмитро Сапсай, Хома В., Володимир Г., Сіма Я., Семен Д., Василь Л., із молодших – Іван Ш. Всі вони з великим довір’ям ставились до Горового, часто бували у нього на квартирі. Горовий радився з ними у спільних справах, але ніколи не розпитував їх про якісь порушення дисципліни товаришами, щоб цим не підірвати їх авторитету серед юнацтва. У цих студентів він завжди знаходив першу підтримку у своїх заходах, спрямованих на поліпшення життя та праці школи.

 

МИРОН ЛОГВИН

В кінці квітня Горовий зайшов у шкільних справах до відділу освіти. Крім керівника відділу, він побачив ще молодого білявого чоловіка, років двадцяти п’яти-двадцяти шести. Юрію Петровичу здавалося, що він десь його вже бачив.

– Дозвольте вас познайомити, – заговорив керівник відділу. – Мирон Онисимович Логвин, призначений на політрука ваших курсів.

– Ми вже знайомі з товаришем професором. Пам’ятаєте, я був вашим слухачем на учительських курсах у Полтаві в 1918 році... Логвин.

Мирон Логвин.

Горовий пригадав собі слухача з дуже ласкавою усмішкою, що часто розмовляв з ним на перервах між лекціями, ніби намагаючись звернути на себе його увагу. І тепер на його обличчі грала та ж сама усмішка. Він почав ніби ласкаво, але настирливо розпитувати Горового про школу. Горовий хотів обмежитися відповідями загального характеру, при чому тоном розмови давав відчути своєму співбесідникові, що він не зобов’язаний давати малознайомій людині якісь детальні пояснення. Але Логвин із тією ж самою зовнішньою лагідною усмішкою продовжував розпитувати, ніби мав на це повне право. Це нагадувало вже допит.

– Як у вас справа з навчанням діялектичного матеріялізму? – питав він.

– У нас нема викладача діялектичного матеріялізму.

– Як же це так? – питав далі Логвин. – Школа має випускати викладачів для радянської школи, і ці вчителі самі не знатимуть вчення клясиків марксизму... А як у вас працює комсомол?

– У нас комсомолу нема.

– Як це так? Радянська школа – і при ній нема комсомольської ячейки?

В такому ж дусі розмова точилася й далі. Додому Горовий вернувся дуже занепокоєний. Большевики починають накладати на школу свою лапу.

Виявилось, що Логвина дуже добре знає Палажка Федорівна Колісникова. Він народився у дрібноміщанській родині в околицях Кобиляк. Учився у вищій початковій школі, а після закінчення її служив у канцелярії земської управи, при чому виявляв надзвичайну улесливість і угодливість, намагаючись усякими способами заслужити ласку в «начальства». Коли входив або виходив голова управи, він завжди намагався забігти йому наперед і відчинити двері.

Коли в Києві організувався український народний університет, Логвин вписався туди і деякий час слухав там лекції. В 1918 році він пристав до українського національного руху і брав участь у збройній боротьбі української армії. Палажка Федорівна під секретом сказала, що він з одним із її родичів на колесниківському хуторі ховав кулемет. На другий день прийшовши до школи, Горовий побачив в учительській Логвина. Він тримав себе з великою упевненістю.

– Я хотів би знати, яка у вас освіта? – запитав Юрій Петрович.

– Навіщо вам це знати? – відповів зі своєю звичайною усмішкою Логвин. – Мене призначив на посаду політрука партійний комітет. А проте, коли вас це цікавить, можу вам сказати. Я вчився у київському університеті.

– В якому саме?

– Який же ще є київський університет, крім державного.

Для Горового стало ясно: Логвин – честолюбний авантюрник. До революції він намагався вибитись у люди собачою улесливістю перед начальством земської управи. Коли в 1918 – 1919 рр. розгорівся український рух, йому здавалося, що саме тут він зможе зробити собі кар’єру. І він пішов в українську армію. Коли українські змагання заламались, він зразу ж перейшов на службу до большевиків і буде служити їм з такою собачою угодливістю, з якою служив у земській управі. Головне для нього – «вибитись у люди», а якими засобами, це для нього було байдуже. Переживши в молоді роки приниження, він тепер з жорстокістю і насолодою буде принижувати інших. І все це він буде робити з ласкавою усмішкою, що виробилась у нього в час собачої служби в земській управі...

В скорому часі приїхала з Полтави Роза Абрамович і заявила, що вона призначена організувати комсомольську клітину при педкурсах.

МИРОН І РОЗА ДІЮТЬ

З перших же днів свого перебування в школі Логвин поводився, як доглядач за педагогами й пропаґандист марксизму. З захопленням неофіта, що пізнав правду, він на перервах між лекціями повчав педагогів, що таке діялектичний матеріялізм, що таке боротьба кляс, диктатура пролетаріату і т.п. Разом із тим він гостро критикував такі «Буржуазні забобони», як релігія, мораль і визнавання об’єктивної правди. «Діялектика, – казав він, – відкидає якусь незмінну правду. Все рухається. Отже, міняється й розуміння правди. Правдою є те, що сьогодні є корисне для пролетаріяту».

В кожній його фразі, як шило з мішка, висувалося неуцтво, особливо коли він висловлювався про європейських філософів, яких він зовсім не знав. Видно було, що він покищо засвоїв лише «Азбуку комунізму» Бухаріна, яка здавалася йому вершиною людської мудрости.

З особливою ж активністю працював Логвин серед студентів. Лекції він читав із великою впевненістю, ніби щось надзвичайно мудре й глибоке. Перед молоддю він ще з більшою брутальністю нападав на старий «буржуазний лад», на «гнилу» інтеліґенцію, на релігію і традиційну мораль. За його словами, молодь мусить усе зруйнувати і збудувати «новий світ». Цей «новий світ» має бути повною протилежністю старого світу і запереченням його. Коли старим світом правили аристократи й багатії, то «новим світом» мають правити пролетарі; коли старий світ був релігійним і ідеалістичним, то «новий світ» має бути атеїстичним і матеріалістичним. Цього вимагають закони діялектики, яку Логвин трактував як якийсь магічний ключ, що відмикає двері до всякої таємниці. Хто володіє діалектикою, той володіє істиною.

Частина студентів захопилась цією філософією магії. Їм здавалось, що Логвин дійсно відкрив найлегший і найпростіший спосіб стати мудрим... Оволодій діялектикою – і більш нічого не треба знати. До Білик і до Логвина не доходила ще промова Леніна на третьому з’їзді комсомолу, в якій вождь большевицької революції, зрозумівши, що «діялектика» може привести до повного неуцтва, кинув гасло: «Щоб стати комуністом, треба опанувати всіма знаннями, що їх виробило людство».

Перша сторінка твору "Історія однієї школи" в жовтневому числі
часопису "Визвольний шлях" за 1957 р. (Diasporiana.org.ua)

Великими прихильниками Логвина насамперед стали опішняни. Майже всі вони вчились погано, були недисципліновані і стояли завжди в опозиції до конструктивних заходів Юрія Петровича. В Логвині вони побачили свого лідера і зразу ж організувались навколо нього. Сама собою утворилася «комсомольська ячейка». Крім опішнян, до неї увійшли і «сноби». Пристало теж і декілька здібних студентів, як Олена С., і Василь С. Велику ролю в організації «ячейки», крім Логвина, брала Роза Абрамович. Вона майже кожного дня приходила в школу, розмовляла із студентами, затягуючи їх у комсомол. Це була дуже шкідлива демагогія.

– Я дивуюсь, – казала вона. – Ви називаєтесь студентами, між вами є такі, що мають більш, ніж тридцять років, а ви тримаєте себе гірше, ніж учні четвертої-п’ятої кляси семирічки. У нас у Полтаві в усіх трудових школах існують комсомольські ячейки. Учні входять до складу педагогічних рад, і не думайте, що вони там сидять, як олухи, і тільки слухають те, що їм скажуть педагоги. Вони там – командири, їх слухають педагоги. А коли хто з педагогів занадто виявляє буржуазний дух, ми на нього знаходимо раду. І так і повинно бути. Старше покоління віджило свій вік. Воно пройняте всякими буржуазними забобонами... Майбутнє належить нам – молоді. Ми збудуємо новий світ... А ви тут, у Біликах, як малі діти, слухаєте те, що вам скажуть педагоги з царських часів, а особливо ваш керівник... Це ж реакціонер, якого ми терпимо тільки тимчасово.

Поводилась вона зі студентами простацьки. На всіх казала «ти», заходила до них на квартири, обнімала хлопців. Збирався комсомол спочатку у приміщенні Логвина, а потім у приміщенні волосної комуністичної «ячейки». Там під керівництвом хитрого Логвина систематично розроблялись пляни большевизації курсів. Спочатку було вирішено дати бій на «ідеологічному фронті». Логвин доручив здібному студентові С. прочитати на загальних зборах курсів реферат на тему «Діялектичний матеріялізм — філософія пролетаріяту».

На реферат зійшлася вся школа, прийшли члени місцевого виконкому і багато селянської молоді.

Щодо форми реферату, то вона була на належному рівні: мова – порівняно правильна, дикція чітка і виразна. Але зміст реферату виявив повне неуцтво доповідача. Він розповідав про три джерела марксизму: французький матеріялізм, англійські економічні вчення і німецька клясична філософія. Характеристика всіх цих джерел зовсім не відповідала дійсності, а особливо – німецької філософії. Геґелеві референт приписав те, чого той ніколи не писав і не думав.

Але юнак оповідав про всі ці вигадані «істини» з такою упевненістю, наче він відкривав для слухачів нову Америку. Горовому стало образливо за юнака, що свої безперечні здібності використав на таку дурницю і може надалі залишитися при ній. Він узяв слово, вказав на помилки доповідача, на те, що він не має уявленя про філософію Геґеля і в своєму рефераті приписав йому невластиві для нього погляди. В кінці свого виступу він порадив референтові ґрунтовно студіювати питання, що той має висвітлювати, бо завдання науки – об’єктивна істина.

Після Горового зразу ж виступив Логвин. Він із великим апломбом заявив:

– Товариш Горовий казав про істину. Але є дві істини: буржуазна і пролетарська. Товариш Горовий стоїть за істину буржуазну, ми, товариші, стоїмо за істину пролетарську!

Комсомольці і ті, хто співчував їм заплескали в долоні... Логвин і Роза Абрамович, а разом з ними і ввесь комсомол тріюмфували. Не тільки по школі, а й по селу пішла поголоска: «Ви чули, як товариш Мирон посадив професора Горового? Що то значить діялектика».

Але серед переважної більшости студентів, і при тому кращих, авторитет Горового покищо був непорушний.

[…]

 

КЛЯСОВА БОРОТЬБА

В марксистській системі визначне місце посідає вчення про клясову боротьбу, як основну рушійну силу в історії людства. Большевики поклали це вчення в основу своєї політики. Саму революцію вони розпочали під гаслом боротьби пролетаріату проти буржуазії й аристократії. Захопивши в свої руки владу, вони нещадно нищили дворян, урядовців, духівництво й селянство, а разом з тим поглиблювали клясову боротьбу в народних масах. Розпалюючи заздрість і злобу, вони нацьковували бідніші прошарки населення на тих, що були заможніші. Щоб надати цій боротьбі організовані форми, вони утворили на селах комітети незаможних селян і всіма засобами плекали в них дух ненависти до «куркулів».

Цю «премудрість» подавав Логвин студентам у своїх лекціях. Але й тут він намагався перетворити теорію в практику в самій школі. Обставини допомагали йому. Педагоги й тепер не одержували платні, що хоч у найменшій мірі забезпечувала б їх матеріяльні потреби. Мало того, вартість грошей з кожним днем падала, і на них майже нічого не можна було придбати на ринку. Тому єдиним джерелом утримування педагогів стали харчові продукти, що їх привозили студенти від своїх батьків. Завдяки енергії й організаторським здібностям таких студентів, як С.Д., В.Л., Дмитро Сапсай та інші, ця справа була налагоджена досить добре. З самого початку року було визначено, скільки кожен студент має привезти борошна, крупів і сала чи масла. При цьому було взято до уваги матеріяльний стан батьків студентів. Бідні студенти були зовсім звільнені від доставки продуктів. Між останніми були й такі, батьки яких до революції були заможними, а під час революції втратили майже все своє майно. Були й такі, батьки яких загинули під час війни або революції. Все це використав Логвин, щоб викликати розбрат серед студентів. Питання про утримання педагогів, про розкладку харчів, що мали привозити студенти, звичайно розглядалось на загальних зборах школи, на яких завжди був присутній Горовий. Логвин рідко приходив на них, але на комсомольських зборах «обробляв» студентів-комсомольців і ті вже «поглиблювали» клясову боротьбу у школі. На загальних зборах провадились дебати, що звичайно набували неприємного й дріб’язкового характеру. Комсомольці настоювали на тім, що у шкільному житті, як і в совєтській державі, треба дотримуватися клясової лінії. Тому вони протестували проти того, щоб звільняти від достави продуктів тих студентів, батьки яких втратили майно під час революції. Мало того, вони вимагали, щоб таких студентів звільнити зі школи, як «клясово-ворожий елемент». Такі дебати розпалювали пристрасті. Було соромно слухати, як молоді люди, розпалившись, виказували, що в батька X. — пара волів і коняка, а батько У. – вигодував двох кабанів.

– Я незаможний, – казав один. – У мене батько хлопцем служив у панів Погорілків.

– Який ти незаможний? – відповідає йому другий. – У твого батька дві корови і двоє коней, а землі не менше семи десятин.

Горовий намагався всіма способами погасити цю пожежу в школі, що її розпалював Логвин: доводив, що всі студенти належать до однієї селянської верстви; що ріжниця в їхньому матеріяльному стані така невелика, що їм зовсім нема підстав ділитись ще на якісь дрібні верстви.

На більшість студентів виступи Горового мали вплив. Вони починали розуміти всю дрібничковість дебатів про маєтний стан батьків студентів й припиняли їх. Щоб не заогнювати пристрастів, Горовий доручив матеріяльні справи школи господарській комісії, на чолі з С.Д.

Але Мирон не припиняв розкладницької роботи серед студентів. За допомогою комсомольців він сіяв між молоддю ворожнечу, нацьковуючи її насамперед проти дітей т.зв. куркулів і духівництва. Разом з Розою Абрамович, Логвин намагався увести комсомольців у педагогічну раду; але в цьому йому не пощастило. Горовий бачив, куди він гне і навмисне не скликав педагогічної ради, а всі справи вирішував шляхом розмов з окремими педагогами і студентами.

 

СПРОБИ ПОРЯТУНКУ

Для Горового було ясно, що Логвин хоче зробити школу большевицькою, але Горовий ще мав надію на те, що з часом обставини можуть змінитись. Які будуть ці зміни, він над цим докладно не задумувався, але все ж таки хотів вірити в те, що ця дурна шкільна політика, спрямована на задурювання й розклад молоді, матиме свій кінець. У всякому разі він аж ніяк не думав здаватись і рішив боротися до кінця. Треба було Миронівській пропаганді протиставити справжню науку, що подавалася б у цікавій формі. Він почав ретельніше працювати над своїми лекціями з психології й педагогіки, – і не тільки над змістом їх, а й над формою. Щоб протидіяти нахабній логвинівській пропаганді матеріялізму, Горовий на лекціях з педагогіки знайомив своїх слухачів з величними системами філософів-ідеалістів: Сократа, Платона, Арістотеля, Канта, Фіхте, та з поглядами великих педагогів Коменського й Пестальоцці. Щоб оживити свої лекції, він часто ставив психологічні експерименти, що дуже захоплювали студентів. Багато працювали студенти і в педагогічному кабінеті, що поступово ширився і зростав.

В розмовах зі своїми колеґами-педагогами Горовий з’ясовував загрозливу ситуацію і закликав їх до енергійної праці. Щоправда, не зо всіма педагогами він міг розмовляти з цілковитою відвертістю. Степан Колісник не міг забути епізоду в денікінській в’язниці і ставився до Горового вороже, як видно, боячись, що він видасть його таємницю. Крім того, він все тісніше й тісніше сходився з Логвином, бачучи, що большевизм із кожним днем все більш і більш береться в силу. Однодумцем Горового був Педан, але це була людина, що виключно ввійшла у свою фахову роботу і поза нею мало чим цікавилась. А проте йому й не треба було говорити про потребу пожвавити педагогічну роботу: і без того він працював із великою наполегливістю й захоплював студентів. Приблизно теж саме можна було сказати і про Сидоренка. З Вержемківським, що до революції був полковником царської армії і вихователем у кадетському корпусі, він ще не зійшовся так, щоб розмовляти з ним «по душам». У Горового був сумнів, чи не зберігся в нього російський патріотизм. Отже, серед педагогів єдиною людиною, з якою він міг радитися з повною відвертістю, був Володимир Леонтович. Часто, зійшовшись увечері, вони розмовляли про школу й студентів, про Мирона і Розу. Майже у всьому мали спільні думки, розходились тільки в оцінці морального стану студентів. Леонтович занадто перебільшував розкладницький вплив Логвина. Він казав, що вже декілька студентів живуть неморально, а Горовий був тієї думки, що Олена С. є вийняток. Підставою для нього були розмови з селянами. Спочатку, коли школа була переведена в Білики, вони висловлювали сумніви щодо наслідків спільного навчання хлопців і дівчат у юнацькому віці, а тепер вони самі з деяким здивуванням говорили про скромність студенток у відношеннях до хлопців. У всякому разі на цих розмовах Горовий і Леонтович приходили до висновку, що треба стати ще ближче до студентів і спрямовувати їх на вірний шлях.

Горовий і раніш стояв значно ближче до молоді, ніж до педагогів, а тепер ще більше наблизився до студентів. Не обмежуючись частими загальними зборами, розмовами на перервах між лекціями, працею в кабінеті, Горовий оточив себе чималим гуртом здібної й активної молоді. Гурток цей не був закритим: кожен студент міг при бажанні включитися в нього. Тому склад його мінявся, але в ньому завжди залишалося постійне ядро, на яке Горовий міг спиратися. З цим гуртком він часто обмірковував заходи підвищення й поліпшення навчальної та виховної роботи в школі. Тому студенти ставали організаторами свого власного життя й життя своїх товаришів. Те, про що вони радились із Горовим, вони потім реалізували в навчальній роботі, у своїй власній поведінці і житті студентської маси. Горовий помічав, що його зусилля й зусилля кращих педагогів не залишаються без добрих наслідків. Вплив Логвина зменшувався. Комсомол, що почав було так активно виступати, якось притих. Роза Абрамович виїхала з Білик. У час своїх поїздок до Полтави Горовий бував у відділі освіти і розмовляв з керівником відділу професійної освіти Матвієм Харитоновичем Фарбером (детальніше про нього далі). Він казав Горовому, що цілком задоволений з навчальної роботи на педкурсах, але радив посилити комуністичне виховання молоді. З розмов із ним про Логвина Горовий зробив висновок, що Фарбер не зовсім довіряє йому. Це на якийсь час рятувало Горового й школу.

 

МИРОН ІДЕ ВГОРУ

Було дев’яте січня, роковини розстрілу петербурзьких робітників, що під проводом священика Гапона пішли до царя з петицією. Білицький виконком вирішив відзначити цей день широкими зборами в народному будинку, рефератом і співами революційних пісень. Реферат читав Логвин. Горового перш за все вразила його надзвичайна самовпевненість. Він розповідав про події дев’ятого січня так, ніби сам був їх учасником: перед слухачами у всіх подробицях постала змова перед підступною демонстрацією, самий похід робітників і їх розстріл. Самого Гапона він схарактеризував, як найогиднішого провокатора, що своєю підступністю перевищує Азефа. Використовуючи те, що Гапон був священиком, Логвин із найбільшою брутальністю нападав на церкву і духівництво, як головну опору реакції... Виголошений був реферат гладко, без запинки, голосно й з великим піднесенням. На багатьох присутніх, особливо на молодь, він зробив помітне враження, тим більше, що Гапон – родом з Білик: тут і тепер залишились його родичі.

До речі, люди, що особисто знали Гапона, запевняли Горового, що він зовсім не був провокатором, а щиро працював для блага робітників. У наслідок цих розмов у Горового і тепер існує сумнів, хто такий в дійсності Гапон. Провокатор, що вів маси людей на розстріл, не міг іти попереду демонстрантів, бо і сам ризикував своїм життям. А разом з тим низка історичних документів стверджують провокативну ролю Гапона.

Георгій Гапон.

Виступ Мирона з доповіддю значно підніс авторитет його в Біликах, особливо серед прихильників большевицької влади. Пішли розмови про його велику вченість і ораторські здібності. Він став авторитетом серед місцевих партійців. Це було почасти корисним для школи. Честолюбний Мирон почав більше енергії віддавати праці у виконкомі і комуністичній клітині й послабив свою роботу в школі.

 

НЕБАЖАНИЙ СВІДОК

Дружина Логвина була маленька непогана з себе жінка, як здавалось, досить м’якої вдачі. Її добре знала Сіма Я., як свою землячку. Одного разу вона пішла відвідати Логвинову. Сидячи в кімнаті, вони розбалакались. Хтось відчинив двері й увійшов у кухню. Було чути, як на підлогу щось скинув. Дружина Логвина вийшла в кухню:

– Ну, маєш, – почувся голос Логвина. – На Рубанах розкуркулили одного... Тут у мішку є кілька сувоїв полотна, добрі чоботи... узяв і два шматки сала ...

Раптом він замовк, почувся шепіт. Через якусь хвилину в кімнату ввійшов Мирон і сухо привітався до Сіми. Їй стало дуже ніяково. Посидівши ще трохи, вона пішла додому. Про все це вона розказала дружині Горового. Логвин з того часу зненавидів Сіму.

 

ЧЕСАК

Приблизно у березні 1922 р. на посаду голови виконкому, замість Рибки, був призначений Чесак. Це призначення дуже стурбувало білицьку інтелігенцію. Про Чесака ходила дуже недобра слава. До революції він був носильщиком на станції Кобеляки. З перших же днів революції він пристав до большевиків і вступив у червону армію. В 1920 р., коли в Україні розвинувся повстанський рух, він воював із повстанцями і був на чолі большевицького карального загону. Ввесь Кобеляцький повіт був повний чутками про звірячу жорстокість Чесака. Він не просто вбивав свої жертви, а по-садистичному знущався з них...

Через кілька днів після свого приїзду в Білики, він прийшов до педкурсів. Була саме перерва між лекціями.

– Здравствуйте, господа педагоги, – з виглядом великого начальника привітався він. – А де тут у вас головний командир?

– Керівник курсів я, – відповів Горовий на привітання.

– Дуже приємно... Ви командир у школі, я командир у волості. Значить, ми обидва з вами командири.

У виразі його очей, у рухах, у тоні розмови відчувалось щось ненормальне. Розмовляв він у якомусь ненатуральному, піднесеному стилі. Вживав часто чужинні слова, яких не розумів; в манірах його була претенсія на важність і величність.

– Я чув, – продовжував, звертаючись до Горового Чесак, – що ви були професором і наставляли молодих людей у високій науці. Я маю любопитство послухати, як ви учите молодих людей довіреної мені волости.

Тимчасом задзвонив дзвінок. Горовий пішов з Чесаком в авдиторію. З виглядом дуже важної персони Чесак милостиво поздоровився з студентами і сів на стілець, що стояв перед лекторським столиком.

Тема лекції Горового була: «Пестальоцці і його педагогічна система». Йому було дуже неприємно читати. Почувалась образа. Напівбожевільний бандит приходить у школу й перевіряє його роботу. Але він мусить читати перед ним, знаючи, що від нього значною мірою залежить його доля... Горовий переборов себе і почав читати. Поступово його захопив процес читання, і він майже не звертав уваги на присутність Чесака. Він розповідав про геніяльного педагога, що мріяв про те, як шляхом освіти й виховання зробити селянських дітей і сиріт повноцінними, гуманними і високовартісними людьми, передавав зміст його творів і проаналізував його педагогічні погляди.

Посвідчення червоного партизана на ім'я Якима Чесака.
(Фонди Білицького краєзнавчого музею. Копія).

Коли Горовий скінчив, Чесак важно підійшов до нього, потиснув йому руку й сказав:

– Браво, товариш професор. Я задоволений вашою лекцією. Виджу, що ви – справжній професор.

При зустрічі з Горовим він завжди був милостиво чемним і уважним. Чим Горовий заслужив таке відношення Чесака, він ніяк не міг розгадати. А проте, як побачимо далі, це відношення, можливо, спасло Горовому життя.

[…]

 

АНДРІЙ ГОЛОВКО

Доля зіткнула Горового з письменником Андрієм Головком, автором повісти «Бур’ян». Хоч те, що я тепер пишу про нього, має далеке відношення до педагогічної школи, історію якої я тут оповідаю, я все ж таки думаю згадати про деякі факти із життя цього письменника. Вони дуже показові для характеристики тієї великої деморалізації суспільства, що її принесла з собою большевицька революція.

Познайомився Горовий з Головком в скорому часі після призначення Логвина на посаду викладача педкурсів. Будучи одного разу у виконкомі, він побачив невеликого чоловіка, що сидів за столом і щось писав. Це й був Головко. Зовнішність його була мало помітна. Сухе, бліде обличчя, на погано побритому обличчі рудувата щетина, маленькі невиразні очі, коротенький кожушок і високі неначищені чоботи, – це те, що кинулось Горовому у вічі.

Через декілька день увечері Головко прийшов до Горового на квартиру. Тримався він дуже скромно і навіть невпевнено.

– Я прийшов до вас, товариш професор, – ніяковіючи казав він, – як до освіченої людини й письменника... Хочу прочитати вам своє оповідання й почути вашу думку про нього.

Назва оповідання, здається, «Можу». (Це оповідання потім було надруковане, але я мав таку відразу до Головка, що органічно не міг читати його творів і тому передаю зміст оповідання по спогадах. – Автор).

Зміст його приблизно такий. Героєві оповідання чимось заваджає його дружина. В нього виникає бажання вбити її. Але чи зможе він це зробити? Чи вистачить у нього на це сили волі? Після деяких вагань, він вирішує, що зможе, і вбиває дружину.

Оповідання зробило на Горового жахливе враження своїм змістом, але побудова його й аналіза психічних переживань «героя» свідчили про те, що автор має талант письменника. Про це Горовий сказав Головкові.

– По правді кажучи, зміст вашого оповідання дуже мені не подобається. Тим більше, що він не оригінальний, – щось подібне є у Винниченка. Щодо форми, то я не можу заперечувати того, що у вас є здібність яскраво змальовувати складні психічні переживання. Але, як психолог, можу вам сказати, що у способі будувати фрази у вас частенько помітне порушення асоціяцій.

Головко з незадоволенням вислухав зауваження Горового і, холодно попрощавшись, пішов.

Приблизно місяців через два Головко, мабуть, у погодженні з Логвином читав своє нове оповідання на зібранні студентів педкурсів. В ньому розповідалося про боротьбу червоної армії з українськими повстанцями. Розбитий вщент Петленко (Петлюра, чи прибічник його. – Автор) з рештками свого загону тікає перед червоноармійцями. Ззаду їде його джура, від особи якого ведеться оповідання. Він бачить перед собою широку шию Петленка, і йому жагуче хочеться рубонути по ній шаблею. Загін добігає до села і отаборюється в хаті... Набігають червоноармійці... починається стрілянина. Але джура сам убиває Петленка, відчиняє червоноармійцям двері й урочисто заявляє, що ворог уже знищений.

І це оповідання викликало в Горового таку ж огиду, як і попереднє. Він зацікавився особою Головка. Виявилось, що він походить з дуже багатої козацької родини, яка жила на Кобеляччині. Про його діда розповідали такі факти, що скидалися на анекдоти. Це був дуже багатий і гонористий козак. Одного разу їхав він до залізничної станції, що стояла на недавно збудованій лінії Полтава – Київ. Отже, коли він доїздив до самої станції, поїзд рушив. Тоді Головко підвівся на своїй «бричці», замахав кашкетом і закричав: «Підождіть! Я Головко!»

Виходить, що письменник Головко – внук чи якийсь родич дуже гонористого козака. Учився він у реальній школі і, подібно до Логвина, з початку революції брав участь у визвольних українських змаганнях. Бачачи перемогу большевиків, він перекинувся на їх бік і вступив у червону армію та разом з червоноармійцями боровся проти повстанців, не нехтуючи, як розказували Горовому родичі з Констянтиноградщини, й грабунками. Коли повстання в основному було придушене, він вступив на посаду секретаря при білицькому виконкомі. Із усього цього Горовий зробив висновок, що Головко і Логвин – одного поля ягоди, і перестав ним цікавитись. Але несподівано трапились події, що примусили зацікавитись Головком не тільки Горового, а й багатьох біличан.

В білицькому дитячому будинкові, на чолі якого стояла «тьотя Харитя», працювала як вихователька дуже гарненька панночка М., велика кокетка. До неї став залицятися Головко, що мав жінку й дитину. Він вирішив позбутися родини і зробив це жахливим способом. В Біликах розповідали про таку подію. В початку літа в погідний день Головко з дружиною й дитиною виїхав у напрямі на Полтаву. На станції Головач вони висіли з вагону й пішли до ближчого ліска. Дружина лягла на траву відпочити. Головко прикрив їй хусточкою обличчя ніби від сонця, вийняв пістоля й вистрілив дружині в голову. Після цього він взяв на руки дитину й поніс її топити в близькому озерці, але люди почули крик і врятували дитину. Головко був заарештований, прикинувся божевільним і попав у психіятричну лікарню біля Полтави... Місяців через три-чотири Горовий одержав повістку від полтавського слідчого, який викликав його в справі Головка. Горовий не розумів, яке він має відношення до Головка, і до слідчого не ходив. Потім він довідався, що Головко сам послався на нього, пригадавши його зауваження, що в його оповіданні є ознаки порушення асоціяцій.

Головка від суду звільнили, він оселився в Харкові і став досить відомим совєтським письменником. Мені також відомо, що він одружився з моєю ученицею по педкурсах Ганною Ш., розумною дівчиною, що походила зі священичої родини. З нею він потім розвівся. Останній раз я бачив її в 1942 р.

Отже, чи був Головко нормальною людиною? На мою думку, з боку інтелектуального нічого ненормального в нього не було. Думаю, що в нормальному стані була в нього й нервова система: під категорію психічно- чи нервовохворих, як це розуміє психіятрія, підвести його не можна. Але він був морально ненормальним, себто людиною без сумління, людиною, для якої перестали існувати вироблені віками норми поведінки. Це – жахливий продукт жахливої большевицької революції.

Андрій Головко (1928 р.).

Психологія людей цього типу яскраво відбита у творах Хвильового, особливо в оповіданні «Я – романтика» і «Вальдшнепи».

А проте при всій огиді до логвинів і головків (а їх, до речі, не мало було серед письменників, науковців і педагогів) мушу в ім’я об’єктивности відзначити, що в них було й дещо позитивне. Це – люди великої кризи, або «народжені бурею». Буря 1917 – 1922 рр. поставила перед українцями великі завдання, і значна частина їх з великою енергією взялася за виконання цих завдань. Але між українцями того часу було три типи людей: герої, себто люди ідеї і великої жертвенности, кар’єристи, що в своєму житті керувалися мотивами особистої користи й честолюбства, й обдурені.

Герої, прикладом яких можуть бути жертви Крут й Базару, юнаки типу Автонома Скирти, майже всі загинули приблизно до 1924 року.

Люди другого типу – це ті, що здебільша в початку революції з егоїстичних мотивів брали участь у визвольних змаганнях українського народу, а потім зрадили його і пішли служити большевикам, стали яничарами.

Третій тип – щось середнє між двома першими. Вони – по щирості стали на бік большевиків тому, що в своїй психіці й поглядах мали щось спільне з ними і повірили в гасла большевицької революції.

Але при всій ріжниці між цими типами – для всіх їх було спільним напружене шукання й велика енерґія в чині. Це не могло не дати своїх наслідків. З найбільшою наочністю ми це бачимо в науці й мистецтві. Логвини прийшли у високу школу як викладовці без знаннів, без підготовки. Але становище зобов’язувало, і вони кінець-кінцем в наслідок наполегливої праці опанували певну галузь науки.

Це ж саме і в галузі мистецтва. Майже всі українські письменники, що виступали до 1933 року, за вийнятком неоклясиків і Тичини, – люди без високої освіти, недоуки. Навіть не можна назвати цілком освіченими і тих із них, що закінчили совєтську високу школу в період від 1924 до 1933 року, бо тоді у совєтській високій школі провадились експерименти, а справжнього навчання не було. А проте ці письменники написали багато творів, що свідчать про мистецьку майстерність, хоч більшість із них за своїм змістом шкідливі. До цієї групи належав і Головко.

[…]

 

РІЗДВО

В 1922 р. матеріяльні умови життя Горового покращали: студенти більш-менш регулярно привозили харчі для педагогів, а головне, родина Горового мала дещо із власного господарства. Але разом з тим значно збільшилась і його родина. Ще в серпні він їздив до Ромен до своєї сестри і пропонував її донці Оксані їхати з ним до Білик і вступити до педкурсів. Разом з нею поїхала й її подруга по гімназії Маруся М. Крім того, у Горового жили чотири племінники його дружини: двоє Білоусів і двоє Костенків. Нарешті, він примістив у себе і дуже здібного, але бідного студента Дмитра Сапсая. Отже, всіх їх було дванадцять. Хоч усі вони містились у трьох кімнатах, але зовсім не відчували тісноти. В родині панував дух взаємної приязні і юнацької веселости. Багато цьому сприяла Маруся М. Це була феноменальна реготуха. Вона сміялась з найменшого приводу і сміх її був такий щирий, що слідом за нею сміялись і всі. І дивно: харчувались вони не дуже добре, жили в тісноті, а більшість з них почували себе бадьорими, а дехто навіть поздоровішав.

Наближалось Різдво. Вони вирішили святкувати його відповідно до українських християнських традицій. У день був зварений борщ, кутя і узвар, напечені пироги. Вечеряти вирішили у кімнаті, що межувала з педагогічним кабінетом і мала лише одно вікно, яке виходило у двір. Із обережності перед «доглядачами» вікно вони завісили.

За вечерею панувала урочистість, яка збільшувалась через свідомість того, що святкували Різдво в умовах переслідування релігії. Не чути було навіть звичайного реготу... Раптом хтось постукав у сінешні двері.

– Хто б це був такий? – сказав Сапсай і вийшов у сіни. Рипнули двері.

– Я хотів би бачити Юрія Петровича, – почувся чийсь непевний голос.

– Його зараз нема дома, – а ми всі збираємось спати.

– Приходив Яша Майстренко, – усміхаючись сказав Сапсай. – Думав накрити на місці злочину.

Білики, куток Поділ. «Будинок Індутної» де мешкав Григорій Ващенко з родиною.
(лютий 2021 р.).

В скорому часі почувся стук у двері, що зі шкільної залі вели у педагогічний кабінет. Знову вийшов Сапсай. Вернувшись, він сказав, що приходив Коваль і хотів теж побалакати з Горовим.

Для Горового стало ясно, що Мирон і комсомольці зовсім не склали зброї, але вирішили діяти іншими методами, ніж раніш.

 

НЕПОРОЗУМІННЯ З НАЧАЛЬСТВОМ

З початку 1923 р. Чесак був переведений на службу в Полтаву, а на його місце призначено Шевченка. Він служив на залізниці, і, як більшість большевицьких воротил на селі, порвав зв’язки з землею й селом. Перше враження, що він справив на Горового, було не зовсім погане. Чоловік середнього росту, на вигляд досить здоровий, в обличчі – нічого ненормального, в поведінці досить стриманий, навіть розмова – досить проста, без великої кількости російських слів. У дечому він нагадував Рибку, і Горовий думав, що від нього можна не чекати неприємностей для школи. Але вийшло не так... Раніш я згадував про дачу Каденаца, що була віддана школі. Весною й літом там часто провадилось навчання: Педан зі студентами досліджував ґрунти, вивчав рослинність, Горовий організував лекції й розмови серед природи, що дуже подобалось студентам і створювало у них асоціації. Ця місцевість так подобалась Горовому й Педанові, що у них з’явилось питання, чи не перенести сюди школу. Будинок тут був досить просторий, в ньому було чимало кімнат середнього розміру й дві великі. Великого ремонту він не потребував. Одного разу Горовий поліз на горище і звернув увагу на те, що один бальок вирізаний і винесений. Це його стурбувало, і він пішов у виконком, щоб сказати про це і прохати сторожкі.

– Знаєте що, товаришу? – сказав Горовому Шевченко. – Ви не турбуйтесь про будинок. Ви нам його уступіть... Нащо він вам здався?

– Як нащо? Ми там провадимо навчання... Я думаю, що було б доцільно зовсім перенести туди школу.

– Ну, це вже вигадки... Хто вам дасть гроші на ремонт?

– Дасте ви, а може дасть дещо і губерніяльний відділ освіти.

– Нічого ми вам не дамо... Будинок ми у вас заберемо і зробимо з ним те, що визнаємо за потрібне.

– Відібрати ви його так просто не можете. Будинок і земля біля нього числяться за школою... Я поїду в цій справі до Полтави.

– Їдьте, коли маєте охоту... Тільки чи буде вам від цього якась користь.

В тоні його Горовий відчув непевність і разом з тим погрозу. Потім Горовий довідався, що виконкомщики на чолі з Шевченком хочуть зробити аферу з дачею Каденаци. Його це дуже обурило, і він, не таячись, поїхав до Полтави. Там дали йому папера, в якому значилось, що дача Каденаци належить білицьким педкурсам і що всякі зміни в користуванні можуть бути зроблені лише за згодою губерніяльного відділу освіти.

Розмов про дачу у Горового з Шевченком більше не було, але Горовий побачив, що нажив у нього ворога, не меншого, ніж Смоляга.

[…]

НОВИЙ ПОЛІТРУК

В початку жовтня до Горового на кватиру прийшов високий русявий чоловік років під сорок. Горовому кинулась у вічі його військова виправка і розкішні, закручені вгору вуси.

– Казанівський, – відрекомендувався він. – Призначений на посаду політрука білицьких педкурсів.

– А як же Логвин? – запитав Горовий і тут же відчув нетактовність свого запитання.

– Залишається й Логвин... Ми будемо разом працювати з ним і один одному допомагати.

Поводився він досить стримано, ніби придивляючись і орієнтуючись. Розпитував Горового про склад педагогів і студентів, про комсомол, про політичну виховну роботу серед молоді. Горовий дав йому загальні відповіді, які його ніби задовольнили.

Коли Казанівський пішов, Горовий відчув глибоку образу. Приходить у школу, якій він віддає всі свої сили, якась напівосвічена людина й ревізує його... Він не може показати цьому «ревізорові» дверей, бо той має владу, бо якась темна бандитська сила дала йому право контролювати його. Найбільше обурював Горового самий стиль поведінки Казанівського: спокійний, упевнений, наче дійсно він був господарем, що приїхав доглядати господарство, керувати ним, а Горовий при цьому господарстві – лише виконавець.

Того ж дня студенти розповіли Горовому дещо про Казанівського. Виявилось, що до революції він був доглядачем в одному панському маєткові на Кременчужчині. Залишив він після себе у селян дуже погану пам’ять, як людина дуже жорстока. Об’їжджаючи панські поля, він нещадно бив канчуком пастухів-підлітків, що через недогляд пускали худобу в панську пашню. Жорстоко поводився він і з робітниками, що працювали у панській економії. Під час війни він був у царській армії, а потім, невідомо як, став партійцем-большевиком.

Горовий відчув, що працювати з ним буде йому дуже трудно. Єдина надія у нього була на те, що у Казанівського почнуться непорозуміння з Логвином. Але цього не сталося. Логвин і тут виявив собачу натуру. Він і виду не подавав, що призначення Казанівського його хоч трохи ображає, навпаки – у відношеннях до нього виявляв пошану, як до старшого товариша по партії.

Дуже близько зійшовся з Казанівським Степан Колісник, який вороже ставився до Горового. Це теж останньому було неприємно.

Дедалі поведінка Казанівського ставала все більш і більш нахабною. Він втручався у фінансові справи школи, не прикриваючи свого недовір’я до Горового, ходив на лекції викладачів і робив їм зауваження, бував і на лекціях Горового. Одного разу він просто заявив Горовому: «Я бачу, що ви знаєте свою справу, але ви мусите робити те, що я вам скажу. Тоді все у нас буде добре».

Що ж міг відповісти Горовий на це нахабство? Казанівський залишився таким же самим об’їзчиком, яким був до революції. Тільки він тоді служив панові й командував наймитами, а тепер він служив комуністичній партії і хотів командувати педагогами. Але одного разу нахабство його перейшло всякі межі.

– Я хочу поговорити з вами в дуже важливих справах, – звернувся він до Горового, коли вони вдвох були в канцелярії школи.

Після цього Казанівський вийняв зошит і, дивлячись у нього, почав розпитувати Горового.

– Мені відомо, що ви на зборах студентів і педагогів, коли студент С. читав реферат, гостро виступали проти вчення вождів комунізму... Поясніть, як це було.

У Горового з’явилась думка припинити розмову, але для нього було ясно, що в такому випадку його буде допитувати ЧК, і він примушений був давати Казанівському пояснення.

Казанівський знову подивився у зошит і запитав:

– Мені відомо також, що ви підтримуєте куркульських і попівських синів... Чи це правда? І коли правда, то чи маєте намір і далі підтримувати їх?

Чи довго ще буде тягтися цей допит? – подумав Горовий і подивився в зошит, що розкритий лежав перед ним. Там він прочитав: «На квартире у Горового живет его будущий зять Сапсай».

Кров ударила Горовому в голову.

– Що це таке? – дивлячись у вічі Казанівському і тикаючи пальцем на зошит, спитав він.

– А яке ви маєте право заглядати в мій зошит?

– А хто вам дав право втручатись в моє родинне життя?

– Таке право дала мені комуністична партія... Я мушу знати все про кожного педагога й про кожного студента педкурсів... Не тільки те, що він робить, а й що він думає.

Горовий зірвався з місця і вийшов. Дома його занудило коло серця, і він ліг на ліжко.

– Що з тобою, Юрику? – перелякано спитала дружина, розстебнула сорочку і приклала мокру хустку до грудей. Довгенько лежав Горовий, відчуваючи велику слабість, а коли став приходити до себе, його знову здушило обурення... Він прийняв до себе Сапсая, як бідного й дуже здібного студента, а Казанівський і подібні до нього негідники пояснюють це бажанням придбати зарані жениха для своєї дочки.

Дружина, як могла, заспокоювала Горового, але й сама вона була дуже обурена.

Стенд про роботу в Біликах.
Експозиція Кімнати-музею Григорія Ващенка ПНПУ ім. В.Короленка.

 

НЕРІВНА БОРОТЬБА

Через декілька днів після випадку з Казанівським Горовий з невеликою групою студентів пішов у початкову школу на годину, що її давала його дружина в другій групі.

Учні складали груповий виклад. Перед цим вони разом з учителькою відвідали господарство одного селянина, подивились на його коняку, корову, овечок, гусей і курей і тепер писали виклад на цю тему. Спочатку придумали назву теми, далі склали плян викладу і потім приступили до самого викладу. Окремі учні подавали проекти речень, ці проекти обговорювались, виправлялись і доповнювались, і потім учителька записувала на таблиці речення, що найбільше всіх задовольнило. Учні працювали з великим захопленням, робота йшла швидко, і хвилин за десять перед дзвінком виклад був готовий. Учителька прочитала його перед клясою. На обличчях дітей можна було бачити задоволення своєю роботою. Горовий звернув увагу на мову викладу: вона була проста, дитяча й разом з тим літературна.

Після викладу вчителька дала учням завдання: в словнички побутових слів вписати назви домашніх тварин. При цьому вчителька дала пояснення, як треба виконувати це завдання. Така робота, безперечно, має виховне значення. Вона не тільки збагачує й уточнює мову, але й сприяє розвиткові логічного мислення. Сидячи на годині, Горовий забув про Казанівського, про большевицьку владу і думав про те, як багато може дати школа, коли педагоги цілком віддаються своїй роботі.

На перерві Горовий пішов в учительську кімнату. Тут його обступили вчительки зі скаргами на Казанівського. На його вимоги виконком виселив одну вчительку з родиною з шкільного приміщення і вселив туди Казанівського з дружиною. Виявилось, що він хворий на туберкольозу, а це загрожувало здоров’ю дітей. Але цього мало. Казанівський та його дружина ні з ким не рахувались. Вимітаючи сміття з кімнати в шкільну залю, там його й залишали, ставили під дверима нічний горщок і т.ін.

Все це дуже обурило Горового. І він разом з керівницею школи пішов у виконком вимагати, щоб Казанівському було дане інше приміщення. Голова виконкому вислухав їхні скарги, але по виразу його обличчя Горовий зрозумів, що він їхнього прохання не виконає, хоч, як видно, й не був на боці Казанівського.

На другий день Горовий одержав від Казанівського листа, в якому він писав, щоб Горовий прийшов до нього в дуже важливій справі. Горовий застав його в ліжку. Коло нього з виглядом сестри-жалібниці сиділа йото дружина.

– З вашої вини, – урочисто звернувся він до Горового, – я дуже захворів. Ви мусите понести за це кару. Я жертвував своїм життям і здоров’ям у боротьбі за большевицьку владу, я захворів на туберкульозу... Мене партійний комітет послав сюди, щоб я тут поправився, а ви дозволяєте собі хвилювати мене і вкінець підривати моє здоров’я.

Чи дійсно у Казанівського загострилась хвороба у зв’язку з хвилюванням, чи він попросту прикидався, Горовий не міг вирішити; але намагався бути по змозі ввічливим, хоч і не поступатися перед ним. Горовий з’ясував йому, що школа мусить дбати про здоров’я дітей, що від нього можуть заразитися діти і т. ін. Але для Казанівського все це не мало жадного значення. Побачивши, що їхні балачки ні до чого не доведуть, Горовий почав прощатися. – Ви занадто сміливі, господін професор, – кинув Гаровому на прощання. – Глядіть, щоб вам потім не довелося за цю сміливість каятись.

 

ВТЕЧА

Тижнів три Казанівський не навідувався до школи. Горовий був цьому дуже радий. Погрозам Казанівського він не надавав великого значення, тим більше, що довідався від Леонтовича, що Казанівський не користується великим авторитетом ні в комуністичному осередку, ні у виконкомі. Всім було відомо, що до революції він був об’їздчиком, себто панським посіпакою, а крім того, він намагався командувати всіма в комуністичному осередку й виконкомі, що викликало опір у людей, які теж упивалися владою і при тому визнавали себе за справжніх пролетарів.

Знову Горовий увесь віддався педагогічній роботі. Його радували успіхи дружини в школі, і він намагався свої виклади з педагогіки найміцніше пов’язувати з тим, що вона робила у школі. Зокрема його захоплювало питання методики виховання усної мови дітей. Йому здавалось, що мова більшости освічених людей має шабльоновий характер, що лексика й фразеологія її нагадують зарані виготовлені штампи, які вживаються у відповідних випадках, а це, своєю чергою, відбивається й на думках, позбавляючи їх яскравости й свіжости. Отже, мета школи полягає в тому, щоб, з одного боку, виховати у дітей літературну мову, але разом з тим зробити її знаряддям передачі думок живих і своєрідних. Горовий подовгу розмовляв на цю тему з дружиною, шукаючи з нею нових метод викладання мови.

Коли Горовий майже зовсім забув про Казанівського, той несподівано прийшов у школу і запропонував Горовому скликати педагогічну раду. Другого ж дня, зразу після лекцій зібралась рада. Горовий поставив на повістку денну питання про педагогічну практику студентів і почав з викладу своїх думок про організацію її. Але Казанівський перебив Горового і виступив проти нього з гострими обвинуваченнями. Він доводив, що Горовий перевищує свою владу, не кориться партійному керівництву, виховує студентів в антирадянському дусі і т. ін. Горовий декілька разів зупиняв його, але той його не слухав і казав, що він – головний начальник у школі, і що Горовий мусить виконувати його накази. Кінець-кінцем терпець у Горового увірвався, і він припинив збори. Казанівський підвівся й урочистим голосом заявив, що вчинок Горового незаконний, і за це він мусить відповідати.

Педагоги мовчали.

Годин у десять вечора, коли родина Горового вже лагодилась лягати спати, його несподівано було викликано у виконком. Справа, як видно, набирала серйозного характеру. У виконкомі Горовий побачив голову, секретаря комуністичної клітини, керівника відділу освіти Кондратюка і Казанівського. Для Горового стало зрозумілим, що це суд над ним. Головував Шевченко. Казанівський виступив проти Горового з найгострішими обвинуваченнями й вимагав, щоб його негайно арештували, організували слідство й передали справу до Полтавської ЧК. Горовий зрозумів, якою небезпекою загрожує йому цей суд, і тому взяв себе в руки і напружив усю енергію, щоб захистити себе. Оскільки Казанівський, як на провину Горового, вказував на те, що той перевищує владу, робить все по-своєму й не виконує його наказів, як політичного керівника курсів, – Горовий доводив фактами власне свавільство Казанівського: вказував на його втручання в суто педагогічні справи, на яких він зовсім не розуміється, нерахування з вимогами шкільної гігієни тощо. Казанівський усе це заперечував, а Горовий знову брав слово й доводив його свавільство. Ці суперечки тяглись годин дві. Нарешті Шевченко заявив:

– Як бачу – ви обоє рябоє. Товариш Казанівський обвинувачує товариша Горового в тому, що той робить все по-своєму; товариш Горовий у цьому самому обвинувачує Казанівського... Справа не ясна. Треба ще зібрати відомості і тоді побачимо, хто з вас правий, а тепер будемо розходитись.

В тоні його і у виразі обличчя відчувалось бажання принизити Казанівського. Той почав був заперечувати, але Горовий, відчуваючи небезпеку, що нависла над ним, швидко вийшов з виконкому.

Ніхто з родини Горового не спав, не спали й студенти, що жили у нього. Вони вже знали, що йому загрожує велика небезпека. Майже слідом за ним прийшли два студенти.

– А ми ввесь час були коло виконкому, – схвильовано сказав один із них. – Боялись, що вас заарештують, дивились у вікна, слухали... Ну, Слава Богу, що скінчилось благополучно.

Горовий від щирого серця подякував їм, і вони пішли у свою кімнату. Діти й студенти полягали спати. Горовий з дружиною не спали. Для них було ясно, що тільки випадок спас його від арешту, а значить і від смерти. Будь відношення між Казанівським і Шевченком трохи кращими, Горового без довгих розмов заарештували б і зліквідували б. Тому треба з Білик тікати і тікати якнайскоріше...

Станція Ліщинівка. Фото до 1943 р.
(Фонди Музею історії Південної залізниці).

Було ще зовсім темно, як Горовий вийшов на станцію, щоб їхати в Полтаву. Коли він, взявши квиток, йшов до вагону, то побачив, що до другого вагону простував Казанівський. Багато думок пережив Горовий за дві години, поки їхав до Полтави. Згадувалось минуле. Все життя тягло його до села. Він навмисне уникав великих міст, намагався улаштуватись у малих повітових містах, бо вони ближче до села. Як педагог, він хотів працювати в першу чергу для селянських дітей, всі його мрії були спрямовані в бік селянської педагогіки. І тепер село так віддячило йому. Скільки підступства, брехні й інтриґ йому довелося бачити в Біликах, а скільки жорстокости, звірячої тупої. Згадуючи тепер ці переживання, Горовий бачить їх однобокість: він згадував неправди, що заподіяло йому село, але забував про своїх учнів, селянських дітей, що так вірили йому і готові були для нього ризикувати всім. Але тоді огірчення Горового було таке сильне і глибоке, що він вирішив ніколи не повертатися на село.

Приїхавши в Полтаву, Горовий пішов на кватиру до своєї старшої дочки, що вчилась у той час у Полтавському інституті народної освіти. Розповівши їй про свої пригоди і нашвидку поснідавши, він пішов до губерніяльного відділу освіти. Коли він підходив до кімнати керівника відділу професійної освіти, звідти саме виходив Казанівський. На обличчі його було видно задоволення.

– Ну, товариш Горовий, я вже вашу справу полагодив. Вас заарештують. Ви посидите, скільки полагається... А потім повернетесь до праці, і, я певен, будете добре працювати.

Сказано було це так, ніби він повідомляв Горового про щось дуже приємне для нього, про таке, що мусить його заспокоїти.

Керівником відділу професійної освіти був тоді гебрей Матвій Харитонович Фарбер. Навмисне не називаю його жидом, щоб не образити пам’яти дійсно шляхетної і високоінтеліґентної людини, до речі, зліквідованої в 1937 році.

Він прийняв Горового дуже чемно. Коли Горовий почав йому в подробицях розказувати про білицькі справи, Фарбер зупинив його.

Матвій Фарбер.

– Пробачте, що я вас перебиваю, – сказав він. – Про все це розказав мені Казанівський, звичайно, в специфічному освітленні. Я бачу, що вам там дійсно дуже тяжко. Ви зробили велику помилку, що так довго засиділись на селі. Переходьте в Полтаву. Тут для вас знайдеться робота... До речі, зараз ІНО дуже потребує викладача педагогіки й психології.

Горовий залишився в Полтаві і до січня нового року не повертався до Білик.

[…]

 

НА ПОПЕЛИЩІ

В початку січня Горовий з дочкою поїхали до Білик. Чужим і непривітним здалося йому село. Кожний будинок, кожне дерево, навіть дорога нагадували йому про білицький виконком, комячейку, Логвина, Казанівського, Смолягу, Кондратюка, про темні діла їх, брудну підступність, нахабство й жорстокість... Чужою здалася йому й школа. В залі – брудна підлога, на стінах пилюка, від усього віє пусткою. Студенти роз’їхались на ферії, в будинку залишилась тільки родина Горового. Настрій у всіх був пригнічений. Від дружини він довідався, що керівництво курсами було доручено Педанові, але фактично заправляв усім Казанівський. Педагоги цілком корилися йому, і не тільки такі, як Колісник, а навіть приятель Горового Леонтович. Єдиний, що тримав себе більш-менш незалежно, – це Вержемківський. Крім того, дружина розказала Горовому, що Логвин і Казанівський при всякій нагоді намагаються заплямувати його і мають у цьому успіх. Студентів, що були близькі до нього, уперто переслідують: паплюжать їх на загальних зборах, погрожують звільненням зі школи, як антисовєтський елемент. Дехто з таких студентів тримається гідно, а дехто починає пристосовуватись до нових порядків. Горовому було дуже неприємно, що на шлях пристосування став і Сапсай, щоправда, у більш-менш пристойних формах.

Одного разу Горовий зайшов у шкільну залю. Повз нього пройшов студент-біличанин на прізвище Гончаров. Він зі здивуванням і ворожістю подивився на Горового й не привітався до нього. На стіні висіла таблиця, а на ній – приклеєні листки. «Стінна газета» – подумав Горовий і підійшов до таблиці. Читає: «3а нову школу»... Щось ніби передовиця. В початку статті автор пише про «патріярхальний період» білицької школи, себто той, коли вона перебувала під керівництвом Горового. Тоді школа уявляла з себе родину. На чолі її, як звичайно, батько. Студенти – його діти; коло батька, як коло Христа, дванадцять апостолів – найближчих учнів. Над усім панує авторитет «батька»... Замість справжньої науки в школі викладається містика. Але відбулась революція. «Батька» викинуто, «апостолів» узяли в шори, студентам почали викладати справжню комуністичну науку, створену Марксом-Енґельсом і Леніним. В кінці статті автор закликав студентів боротися за нову комуністичну школу і проти залишків «патріярхального періоду».

Знову пройшов студент Гончаров і з саркастичною усмішкою подивився на Горового. Йому здалося, що він на попелищі.

[…]

 

ГАНЕБНИЙ КІНЕЦЬ

В кінці червня, коли скінчились зайняття в інституті, Горовий поїхав у Білики. Родину його вже місяців три тому виселили зі шкільного приміщення, і вона жила в будинку священика Грановського.

Ще в Полтаві Горовому було відомо, що відділ освіти ухвалив закрити Білицькі педкурси і приєднати їх до Полтавських педкурсів. Причини закриття він не знав. Про це розповіла йому дружина. Після його від’їзду школа почала швидко занепадати і розпадатись. Якийсь час не могли знайти викладача педагогіки. А потім знайшли в Нових Санджарах стару вчительку, що вчилась на вищих жіночих курсах, але не закінчила їх. Викладання її не подобалося студентам, багато з них перестали відвідувати її лекції. Дисципліна в школі падала. Почалась дика розправа зі студентами, що прихильно ставились до Горового. На цьому ґрунті розгорнулась ганебна боротьба між молоддю: доноси, брехні, сварки. Наука відійшла на задній плян. Логвин і Казанівський дивились на все це, як на явище цілком нормальне, як на клясову боротьбу, що завжди є рушійною силою прогресу. Але цього мало. Логвин, відчувши себе паном становища, на ділі почав проводити в життя ідеї нової моралі. Він не обмежувався тим, що безчестив деяких студенток, а вирішив поширити розпусту серед студентської маси. Коли почалось купання на річці, він пропонував студентам, «наплювать на буржуазні забобони» і без усякого прикриття купатися разом хлопцям і дівчатам. В скорому часі на річці почалось діятися щось неймовірне. Якась сотня молодих хлопців і дівчат з криком, реготом і вереском борсалася у воді, дівчата сідали верхи на хлопців і підганяли їх ногами... Був забутий усякий сором.

Селяни приходили в жах і жалілись у виконкомі, але там не звертали на це уваги. Навчання в школі фактично припинилось, бо в молоді на перший плян виступили їх дикі тваринні пристрасті. Нарешті про все це стало відомо в Полтаві. Відділ освіти визнав, що большевизація педкурсів перейшла всякі межі й вирішив закрити їх, давши право студентам і деяким педагогам перейти до Полтавських педкурсів. Але й тут негідники не заспокоїлись. Вони склали список студентів, що можуть перейти до Полтавських педкурсів. Багато студентів, і в тому числі дві мої дочки, в цей список не були включені.

Лист Педагогічного товариства ім. Григорія Ващенка на підтримку ініціативи присвоєння імені педагога філії "Білицька гімназія №4 імені Героя Радянського Союзу Ф.І.Марченка" Білицького ліцею №1 Білицької селищної ради від 08.10.2023 р.