Білики: спогади про 33-й (мартиролог)

У 1932 році, за наказом верхівки ВКП(б), Україна зазнала жахливого геноциду.

Перший п'ятирічний план розвитку СРСР передбачав стрімку індустріалізацію країни протягом 1928 – 1933 рр. Щодо підходів укладання державного плану партійне керівництво дискутувало, пропонуючи одні генетичну модель, побудовану на аналізі тенденцій, інші – трансформацію економіки та структурні зміни. Підримка останньої моделі Й.В. Сталіним призвела до її перемоги. 1929 р., названий Сталіним «роком великого перелому», позначається радикальним поворотом від НЕПу, початком форсованої індустріалізації, примусової колективізації та «ліквідації куркуля як класу».* Така політика спровокувала сотні повстань сільського населення як у Росії, так і у союзних республіках. Особливо чисельнимими ці виступи були в Україні, де кількість селян перевищувала 60% населення.**

Так, у грудні 1930 р. народний слідчий Кобеляцького району, Антон Григорович Головаш, свідчив, що попередньої зими Білицька земельна громада була колективізована на 85%. На зміну дрібним артілям («Коса», «Жнець», «Муравей» та ін.) було створено п’ять колгоспів. Навіть у малих селах створювалися СОЗи, як наприклад у с. Мокрі. В цей же час у Галях селяни бунтували. Ще восени 1929 р. галяни бойкотували СОЗ та ігнорували план посівної кампанії. З цього приводу 9 січня у Білики прибула т.зв. «буксирна бригада» куди і входив А.Г. Головаш.

Галівська громада складалася виключно із середняків. Заможних селян вже розкуркулили – у Івана Андріяновича Безпалька, Федора Івановича Тупиці, Олександра Паська було реквізовано від 8,5 до 10 десятин землі, майно та накладено продовольчій податок, Денису Галю, який продав сільській раді хату за 3000 крб, одразу постановили виплатити 1 500 крб, а згодом – не платити зовсім, провели реквізицію та наклали продподаток. Бідних же селян у Галях просто не було. Тому спротив був загальний. Збори громади 15 січня було зірвано, селяни невіть не стали слухати агітаторів.

На засідання 17 січня прибула виїзна бригада, куди також входили голова Білицької земгромади Федір Андрійович Смоляга, заступник голови Григорій Михайлович Ярошенко, секретар – Пилип Самійлович Терновий, голова партійної ячейки на прізвище Баклан, вчитель хімії та біології Микола Дмитрович Мисан і робітник техмайстерень з Кобеляк – Койнаш. Слідчий згадував: «Збори коли були відчинені то зразу стало зрозуміло що між ними проведена яка то організованость, бо понад столом рядом вплотную стало декілька громадян активу громади за ними ж зразу жінки, а за жінками останні чоловіки громади». Збори проходили під вигуки: «Коли зорганізуємося в СОЗ то до нас пришлють комісара командувати, як бувші поміщіцькі управлінці», «Туши лампу, бий представників»… Врешті посівний план по буряку ухвалили, а у частині про колективізацію громада утрималася.***

Фрагмент вироку Івана Безпалька, 1931 рік.
(Архівний відділ УСБУ Полтавської обл., АКС №16745, арк. 76)

Характерною особливістю монополії Держплану СРСР було те, що навіть після виконання плану його піднімали, встановлюючи вищі цифри. Так відбулося і в 1932 р. Жовтневий пленум ЦК КП(б)У зобов'язав партійні організації домогтися негайного перелому хлібозаготівель, оперативного керівництва хлібозаготівлями, організувати «боротьбу за хліб», зробити листопад та останні дні жовтня вирішальними щодо виконання плану хлібозаготівель, у 10 разів підвищити темпи виконання річного плану до 15-ї річниці Жовтневого перевороту; рекомендував «безжалісно придушувати всі спроби класового ворога та його агентури, спрямовані на зрив хлібозаготівель». Цьому передувало прийняття закону «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», від 7 серпня 1932 року – сумнозвісного закону «Про п’ять колосків».****

Невиконання плану в Кобеляцькому районі розслідує виїзна комісія Харківського обласного комітету КП(б)У. У колгоспах знаходять лишки зерна. Зокрема у білицькому колгоспі «Червона Україна» – 821 центнер, ім. Петровського – 51, у бутенківському колгоспі ім. Свердлова – 499, у колгоспі «Прогрес» – 80 центнерів. Секретар обкому Роман Терехов доповідав Генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору: «Артель «Червона Украина» села Белики – валовый сбор по этой артели, путем записи по книгам, определен самим правлением колхоза в 9293 ц. Эта цифра о фактическом урожае колхоза дана за подписью председателя правления МТС. При посещении нами колхоза председатель колхоза, член партии Гаврик, не зная о том, что мы имеем сведения, подписанные им же самим, начал доказывать, что его валовый сбор 8472 ц и что хлеба у него нет и плана хлебозаготовок он выполнить не может. Он также заявил нам, что после вывоза в счет плана хлебозаготовок 3239 ц в колхозе больше хлеба не осталось, и поэтому остальные 1189 ц плана хлебозаготовок колхоз выполнить не может». Зрештою партійну і комсомольську організації Кобеляк було занесено на «Чорну дошку», партійне керівництво засуджено до заслання за зрив хлібозаготівлі, а у район прийшов голод.*****

Точну кількість загиблих від Голодомору навряд чи буде встановлено. Навіть цифри по Україні коливаються від 3,2 до 7 млн осіб. Зникали цілі села, як наприклад Білоконі, на місці сучасного с. Мирне, Бажани, неподалік Жуків. Вчитель та краєзнавець, Трохим Никонович Бажан згадує цілі родини жертв голодомору у селі Стінка. Зокрема загинули: Бажан Іван Васильович, Бажан Іван Федорович і двоє дітей, Бажан Феодосій Феодосійович, його мати і троє дітей, Бажан Михайло Левкович і дружина Наталка, Копелець Тимофій Федорович, Копелець Левко Федорович і дитина, Копелець Іван Григорович (юнак).****** Цього села ви також не знайдете на сучасній карті.

Наводимо спогади земляків, які вдалося віднайти, про події 1932 – 1933 рр. у селах, що нині входять до Білицької громади.

***

Анонімна оповідачка, народилася 1908 р. у селі Чорбівка на 300 дворів, Кобеляцький район Полтавської області, в бідній селянській сім'ї, яка мала 5 десятин не дуже доброї землі. У вересні 1930 р. оповідачка з чоловіком переїхала на Донбас, де працювала вчителькою, але батьки її лишилися в селі. Під час голоду люди їли картопляне лушпиння і кукурудзяні качани, котів і собак. За оцінкою оповідачки, в її рідному селі померло близько 300 людей, в основному чоловіки. Люди знали, що в Росії голоду не було, від тих, хто тікав у Москву й Ленінград і повертався з продуктами. Оповідачка також детально описує випадки канібалізму.

Питання: Цей свідок зізнає анонімно. Де Ви народилися?

Відповідь: Я народилася на Полтавщині, Кобеляцького району, село Чорбівка.

Пит.: А в якому році?

Від.: В 1908 році.

Пит.: Чим займалися Ваші батьки?

Від.: Батьки мої займалися сільським господарством.

Пит.: А скільки десятин землі мали Ваші батьки?

Від.: П'ять десятин. Вони були бідні.

Пит.: Скільки осіб було в Вашому селі?

Від.: Я не скажу Вам; я знаю, що 300 дворів було. А ось людей, я не скажу Вам, не знаю.

Пит.: Ну добре, 300 дворів. А що Ви пам'ятаєте про революцію?

Від.: Про революцію я мало пам'ятаю, бо я ще тоді не була велика.

Пит.: А що люди говорили про царський режим, наприклад? Чи їм було ліпше перед тим?

Від.: Люди говорили, що їм було за царату ліпше, як під час революції.

Пит.: А які були школи в Вашому селі?

Від.: В нашому селі була земська й церковно-приходська.

Пит.: Так. А що там навчали?

Від.: Ну, всі предмети вивчали. Вивчали мову, вивчали математику, релігію ще, як я ще застала, то релігію вивчали.

Пит.: І все по-російському?

Від.: Все було російською мовою.

Пит.: Навіть під час 20-х років? Чи була українізація?

Від.: Ні, під час революції, то вже видали українські книжки, то все було поросійському.

Пит.: Як довго існувала церква в Вашому селі? Коли вони закрили церкву? Чи знаєте, чи вони грабували церкву? Коли закрили церкву?

Від.: Коли закрили церкву, я не знаю в якому році, але всі ікони, все відтіля забрали й засипали зерном.

Пит.: А що зробили з священиком?

Від.: Чи він десь сам виїхав, чи його вислали – не було.

Пит.: Хто очолював боротьбу проти церкви?

Від.: Активісти, комсомольці, комуністи.

Пит.: Де Ви жили під час 30-х років?

Від.: На Донбасі.

Пит.: На Донбасі. Чи Ви бачили першу колективізацію? Ви ще були на селі?

Від.: Бачила колективізацію – як люди не хотіли йти в колектив, як їх заганяли, багато повисилали, на Сибір вивозили: вискакували пиньки з дрюками, з кочергами, гналися за комсомольцями, за комуністами. Все рівно, бідних людей з нашого села попереселяли на хутора, в багаті маєтки, а тих, що там жили, попереселяли в наше село, в такі маленькі хатки – лачужки.

Пит.: А чи спротив колективізації був політичний, й чи це довело до повстання?

Від.: Ні, не було в нас цього. Просто люди самі не хотіли йти в колгоспи, плакали. Моя мама перша, як прийшли брати – в нас одна була коняка – так прийшли брати, то мама дуже плакала, але однаково – віддали.

Пит.: Чи люди різали худобу під час колективізації?

Від.: Було так, що й різали, але як узнали в сільраді, що зарізали, то зразу притягали до відповідальності.

Пит.: Так. А чи Ви можете розказати про владу в Вашому селі, наприклад, що Ви пам'ятаєте про комітети незаможних селян? Чи були такі?

Від.: Були. Але я не дуже добре пам'ятаю те все.

Пит.: А чи були 25-тисячники?

Від.: О, ja. 25-тисячники приїжджали з міста й показували селянам, казали, як треба сіяти, як садити – в той час, що на помідор казали прядиво, на прядиво... вони не розуміли нічого, але сиділи й господарили.

Пит.: Чи були в Вашому селі так звані «сільські кореспонденти», сількори?

Від.: Ні, я не пам'ятаю, я не думаю, що були. Може й були.

Пит.: Чи були сексоти, такі інформатори?

Від.: Казали батьки, що: «Глядіть там з отим не дуже, бо він усе передасть». То казали, але я не можу сказати. Але то були свої, знаєте.

Пит.: А яку частину урожаю брала держава до колективізації?

Від.: До колективізації? В нас земля була дуже плоха, піски. Так що колись за царату, за царату ще, то наш район навіть не обкладався податком, бо була земля погана й неврожайна, то нічого не платили, а вже під час колективізації, то в людей і в торбинках забирали – і квасолю, і кукурудзу, все.

Пит.: А хто забирав? Чи українці, чи хто?

Від.: Так, свої, свої – комсомольці й комуністи, а керували цим всим із району.

Пит.: А коли почалося розкуркулення в Вашому селі?

Від.: Я думаю в 1929-му. Але в нашому селі мало кого розкуркулили, бо в нас село було дуже бідне.

Пит.: Ага, вони вже були бідняки. А як відбувалися хлібозаготівлі?

Від.: Хлібозаготівка? Ходили, забирали в людей, перевіряли, скільки хто намолотив зерна, тоді оставляли частину для людей, для родини, а казали, що це – злишки, все забирали.

Голос іншої особи: А потім ще з злишків.

Від.: А після того – не виповнили свого пляну, то приходили ще забирали й так, що в людей нічого не оставалося.

Пит.: А скільки осіб було в Вашій родині?

Від.: У моїй родині? Дев'ять душ було.

Пит.: Тобто батько...

Від.: Шестеро сестер, батько й мати, та ще й двоє померло малими. Так що було 11.

Пит.: А як вони пережили голод?

Від.: Дуже тяжко. 33-й рік батько пережив, а в 34-му помер. Їли й лушпиння з бараболі, а тоді качани з кукурудзи. Потім у нас було трохи: мама закопали буряків у землю. А потім з Донбасу я часом там допомагала їм, то так і вижили. Але в селі дуже багато людей вимерло, дуже багато.

Пит.: Так. Всі Ваші брати й сестри були на селі з Вашими батьками?

Від.: Так, так.

Пит.: Вони були молодші чи старші?

Від.: Ще були менші. Я була на Донбасі й сестра була на Донбасі, а ті всі ще були малі.

Пит.: Коли люди почали вмирати з голоду?

Від.: Ну та в 33-му році весною найбільше стали, бо все-таки осінь, зима то, може, в декого картопля була, капуста, а то все вийшло, й в 33-му році весною найбільше стали вмирати люди. В нашому селі, то я приїхала з Донбасу, то казали, що найменше 300 душ померло з голоду, і то більше мужчин, чоловіки.

Пит.: Коли Ви виїхали на Донбас?

Від.: У 30-му році, в вересні місяці ми виїхали.

Пит.: Ви вже були одружені?

Від.: Так.

Пит.: Як люди спасалися від голоду?

Від.: Від голоду? Тікали – хто куди попав, як мав силу, а то йшли – оце на дорозі людина йде, упаде, слиння з рота тече, опухле все – й вмирали. І хоч ви йому вже дайте води, чи хліба, чи що, то вже нічого не допоможе – як опухла людина – вже нічого, то так і вмирали. А то йшли й на Полтаву йшли пішки, й хто як міг так і йшов, аби спастися, але дуже багато повмирало.

Голос іншої особи: Найбільше на Донбас ішло.

Від.: Але найбільше йшло на Донбас. Поїли котів, собак, їли й в селі нічого ніде – ні собака не загавкає, ні півень не заспіває – нічого, все тихо було – те хворе, а те вмерло.

Пит.: А чи були вагони, що забирали вмерлих?

Від.: Ні, в нас не було вагонів, а в нас брали віз такий дерев'яний – складали й дітей, і дорослих, везли й то в яму на цвинтар, засипали – ні труни, нічого, так засипали й все.

Пит.: А чи Ви особисто знали людей, які померли з голоду?

Від.: О, я багато знала, але хіба ж я можу Вам сказати всіх? Ну, я, наприклад, знаю, мій дядько, маминої сестри чоловік, з голоду вмер, а як його прізвище, я вже й забула.

Голос іншої особи: Плесів?

Від.: Ні, Антонів батько... забула. Тоді ще знаю, один умер – Іван Львович – під деревом. Це священиків син – також помер з голоду. Це такі, що я знала. А так, то ж дуже багато. Це якби, знаєте, перед цим написати – так сестра ж не може мені звідтіля написати.

Пит.: Так. А чи Ви знаєте, де була найгірша голодівка?

Від.: Ну, я знаю, що це в нашому селі – через те багато померло, знаєте, що дуже бідні були, що земля була погана й – забрали. Ну в нас, на Полтавщині, може, не скрізь і було так, як в нас, то дуже багато вимерло.

Голос іншої особи: І приховали те все.

Від.: Але ж воно й не писалося ніде, воно не оголошувалося так, як отут – десь щось таке, то й по радіо, а то не було цього нічого, то – мовчи! Знаю, такий випадок був один – це мені розказували, – що дістала мама миску пшениці. А в нас вікно отак було, то вона поставили миску пшениці, хотіли на другий день чи зварити, чи що. А він ходив – називався Іван, але він ледачий такий був. То він вибив вікно, уліз, забрав тут пшеницю і з'їв, наївся сирої, і йому розтаскало, й він умер.

Голос іншої особи: Розірвало stomach.

Від.: Шлунок розбух всередині й вмер. Багато було таких випадків. Мама весною – картопля була така, що перезимувала, називалася ріпа – мама взяла лопату та й пішла пробувати копати, щось би з'їсти, а прийшов один чоловік, ішов над дорогою, вже пухлий був – і чуть маму мою тією лопатою не зарубав. То двері закривали, бо не можна було – заходять у хату й можуть вас і задушити й все. То був страшний рік.

Голос іншої особи: Защипали двері.

Пит.: Чи були в селі арешти?

Від.: Оце ж було – оце за цього, що я Вам розказувала, то їх забрали, й потім ще я Вам розкажу за других. А так – кого ж ви будете арештувати, як всі голодні? Ну, може, та комсомольці й комуністи – вони, може, доставали допомогу, щось із району, а ці бідні люди – ні.

Пит.: А чи вивозили зі села на Сибір, чи до в'язниці?

Від.: Із нашого села вивозили, але небагато. Пит.: Чи Ви пам'ятаєте, кого вивезено, ім'я чи прізвище?

Від.: Ну, я знаю, що вивезли, але це за селом були – наприклад, Кизими прізвище, були. Прізвище це Кизими – це наші знайомі були, то їхню цілу родину вивезли; Козичі були також. Гордійки – це було так за селом. Це так були – не були дуже багаті, а так – середні люди, то тих повивозили.

Пит.: Чому?

Від.: Ну, що вони куркулі.

Пит.: А чи був колгоспний суд?

Від.: Я не думаю. Я за це не скажу, може, я не знаю – не за мого часу.

Пит.: А як Ви жили на Донбасі, чи Вам бракувало хліба?

Від.: Ми получали пайок, дуже мізерний – їсти хотілося, я ніколи не наїдалася, але мусили так жити. А щоб, знаєте, щоб так, як тут, що все є, то ні. Але ми мали пайок, ще дітей не було в нас, один хлопець був, так що з горем пополам жили, як кажуть.

Пит.: А скільки хліба давали робітникам на Донбасі?

Голос іншої особи: Кілограм, чи 800 грам, а їх утриманцям – 500.

Від.: Робітникам давали 800 грам, а їхнім утриманцям, дітям – 500, а ми, я не знаю скільки получали – також так само.

Голос іншої особи: Так то на Донбасі.

Від.: Так, це робочі, робітничий центр, там заводи, фабрики, це на Донбасі, а тут в селі ніхто нічого не получав. Те, що ти придбав, то й мусив їсти.

Пит.: А розкажіть все, про що Ви пригадуєте про голод, такі які випадки.

Від.: Оте, що я Вам казала?

Голос іншої особи: Ну, розкажи про ту родину, про невістку.

Від.: Ну добре. За селом, недалеко від нас жила родина, прізвище їх було Хмиза, а вже ім'я не знаю. І біля їх недалеко був колгоспний свинарник, де були свині. Вони мали сина, невістку – невістка Катерина називалася, я ще з нею до школи ходила, я її знала. Ну, чоловік і жінка працювали в свинарнику, давали там свиням їсти, а невістка й син жили окремо, також недалеко. І цей їхній син захворів. А нема чого їсти, нема чого дати. А чоловік і каже до жінки: «Катерино, візьми мої чоботи, піди в Білики, – а це шість, може, сім кілометрів, – продай мої чоботи й купи там хліба, бо я не можу піти, бо я хворий». Вона взяла ті чоботи й пішла, й люди бачили, що вона продавала чоботи. Продала вона ті чоботи й верталася додому, а батько його – свекор і свекруха – зустріли її в лісі, бо то було через ліс іти, зарубали її, вбили, зарубали й оставили в лісі. А прийшов вечір, вони взяли коня, привезли ту невістку свою Катерину, порубали її, голову відрубали, кинули свиням, а свині голодні, то вони, знаєте, все жруть – і її почали їсти. Чоловік чекав, чекав, нема жінки. Прийшла її мама, ходять, шукають Катерину – нема Катерини, де ж вона ділася? Плаче мама, й чоловік и плаче, й він хворий, і нема жінки. А по сусідському, де ці люди, приходить дівчинка до других сусідів, внучка цих діда й баби – Хмизів – і п'є воду. А вони питають: «А що ти, Ганнусю їла, що так воду п'єш?» – О, дідусь і бабуся зарізали велику телицю, а телиця з великими косами, та голову викинули свиням, а м'ясо варять, то й мені дали. А ці люди, сусіди, заявили там у сільраду, й їх половили й знайшли в них м'ясо. Ото такий випадок.

Голос іншої особи: Невістка!

Від.: Невістка – Ви уявляєте? Значить, батьки сина – невістка. Ото такий був випадок один.

Пит.: А що сталося з батьком?

Від.: А їх забрали зразу. Забрали так, ніхто їх ніколи й не бачив. Значить, тих обох забрали, а де вони їх діли? А чоловік – мама її вже забрала до себе, а він мав малярію, грипу, й тоді вже його виходила, а її ж так і не було, їх забрали. Оце такий випадок був. А ото, що я Вам розказувала. І про те казати?

Пит.: Так.

Від.: Ну, а то також було – від моїх батьків, через одну хату – вони називалися Пилипи по вуличному, а прізвища я не знаю. Він називався Пилип, а вона Ганна, а син Льонька. Вони були бідненькі, хатку невелику собі таку збудували. Ну, мої сестри туди ходили часто, вона їм ворожила, грали на гітарі. І один раз трапилося так, що моя сестра пішла, взяла гітару, почала грати, а він так ніби помішаний, як crazy зробився. Вона подивилася, здвигнула плечима, приходить додому та й каже мамі: «Пилип, як помішався». А мама каже: «Не йди туди, чого ти туди ходиш? Ти бачиш, які вони – вони ті кролі їдять, то поробилися як ненормальні». А вони в той час уже мали зарубаного хлопчика. Хлопчик ішов із-за села, мама дала йому мішок, каже: «Піди в село, може, кусочок хліба виміняєш!». А вони його закликали й зарубали. А сусіди бачили, як хлопчик до них пішов. На другий день мама ходе, шукає хлопчика, плаче, а сусіди кажуть: «Ми бачили, він туди пішов». Вона тоді пішла в сільраду, заявила в сільраду, прийшли й знайшли того зарубаного хлопчика – м'ясо й голову, й одежу – у глинищі. І їх також забрали – і по цей день. Ото такі я знаю двоє випадків. То тоді вже мама не пускала дівчат ніде – страшно було ввечері ходити по надвір'ю – ото такий голод був у 33-му році. У нас дуже багато вимерло, особливо чоловіків. Моя тітка, то від нас – мого батька сестра, то від нас, може, 15 кілометрів – то було шестеро дітей і всі з голоду померли. Шестеро! І він помер, і батько його помер, осталася одна тітка моя, а то всі вимерли. Ото таке було. Оце те, що я Вам могла сказати.

Пит.: Коли та як скінчився голод?

Від.: Коли скінчився голод?

Голос іншої особи: В 34-му вже стало ліпше.

Від.: В 34-му вже стало ліпше.

Пит.: Чому?

Від.: Ну, в людей стали вже менше забирати, люди стали більше садити в огородах, ну й урожай добрий тоді був, пішли дощі, й тоді стало ліпше.

Голос іншої особи: І в 33-му був добрий урожай!

Від.: Ну, в 33-му був добрий урожай, але тоді забрали комсомольці, комуністи для ледарів тих, що не робили.

Пит.: А що Ви робили після голоду?

Від.: Я весь час учителювала.

Пит.: Так? А як інші люди перебудували своє життя після голоду?

Від.: В тих місцевостях, де був великий голод, то бувало так, що їдете чи ідете селом, то нема нічого – бур'яни тільки. Повтікали. Тікали люди, де заводи, де фабрики, де виробництво велике – там можна пристроїтися – і так спасали своє життя.

Пит.: І не вернулися?

Від.: І вже багато не верталися. Хати пусті стояли.

Пит.: Чи в Росії був голод?

Від.: Ні, в Росії не було голоду. Коли з України тікали люди в Москву, то в Москві, чи в Ленінграді – то вони сюди їхали – то відтіля, хто міг, то привозили – там і мука була, і пшоно, і цукор – все було. А вони тепер – як скажете росіянам, що на Україні голод був, то вони кажуть: «Это всё неправда!» – вони не вірять. А там люди в Харкові, в Києві, то возили автами мертвих людей і скидали, бо люди йшли спасатися, а їх там зловлювали й так ото на вулиці люди й вмирали. А в Росії не було голоду – зараз питайтеся в кого, з росіян, вони скажуть: «Ні, ні, то неправда».

Пит.: Чи Ви знаєте людей, які поїхали до Росії?

Від.: О, то багато було, я не можу сказати.

Пит.: Чи Ви знаєте когось з Вашого села?

Від.: Що виїхали й не вернулися?

Пит.: Що виїхали в Росію?

Від.: В Росію? Їх їздило багато, я не знаю. З нашого села – я не думаю, бо з нашого села дуже багато померло. Я ж кажу: воно було бідне і хто зміг, то ото тікав на Донбас.

Пит.: А чи Ви знаєте, чи Ви маєте щось ще оповідати про голод?

Від.: Ні. Це якби я там жила увесь час, то я, може, й більше сказала. А то це все, що мені переказували сестри й що пам'ятаю.

Пит.: Дуже Вам дякую.

Від.: Прошу.

Анонім

(Чорбівка)

За: Великий голод в Україні 1932–1933 років: у ІV т. Т. ІІ.

Свідчення очевидців для Комісії Конгрессу США. – К., 2008. – С. 222–227.

***

…Пізньою осінню і ранньою зимою по селах в нас їздили озброєні люди і забирали все, що було їстівного. Хліб забирали, шукали скрізь... Брали з собою довгі такі залізні прути і ходили штрикали землю. В копицях сіна шукали. А ми, звісно, ховали, бо знали, що зима люта насувається – з інших сіл до нас доходили чутки про те, що хліб забирають. Кінець-кінцем і до нас дійшли, а ми думали: що сховаєм, то залишиться. Де там... Забирали усе – хліб, крупи, із сараїв все вигрібали. Зайшли й до нас, прямо у хату, не питаючи. Забрали навіть кашу з печі. В нас за піччю була така схованка невеличка, туди моя бабуся (царство їй небесне!), приховала миску з гречкою, казала, що для дітей. Знайшли й забрали навіть і ту. Нічогісінько в хаті, що їсти, не залишилося..

…Розказували мама ще, як були вони в Бутенках (нас не брали з собою), що там, біля залізничної станції було засипано усе оте зерно, що награбували. Лежало там під відкритим небом величезними купами, обгорожене «колючкою», і охороняли його солдати... А навкруги стояли голодні селяни, і час від часу хтось не витримував та й намагався перелізти через огорожу. В кожного з них стріляли. І падали вони, ще не пробігши й половину відстані... Батька теж там вбили... Не дали навіть тіло забрати...

Блоха Є.В.

(Кишенька)

За: Пам’ять народу: геноцид в Україні голодом 1932–1933 років.

Свідчення. Книга перша. – К., 2009. – С. 148–149.

***

Восени 1932 р. я разом з бабусею переїхала жити до родичів в село Білики на Полтавщині. Моя мама тоді навчалась на курсах рахівників у Харкові, батько був у рядах Червоної армії. Жили дуже бідно... Хліба зовсім не було. Перед новим роком помер дідусь. Ні в кого не було сили іти на кладовище, тож і поховали дідуся в садку. Так тоді робили всі на селі. Залишились ми втрьох. Пам'ятаю, що нам зовсім не було чого їсти. Та ось мама прислала трохи грошей і бабуся купила у когось 5 фунтів проса. Висипали ми просо на лист і сушили на печі. Потім я стовкла в ступі трохи того проса, і ми вже їли такий добрий пшоняний куліш.

Одного дня прийшла до нас в дім молода жінка і почала щось шукати. Та ось вона залізла на піч і зняла звідти лист з просом. Тільки тоді, як вона зсипала те просо в торбинку, я зрозуміла, що вона просо забирає... Я пам'ятаю плач бабусі, її прохання, вмовляння. А потім біля порога бабуся впала на коліна, простягнула руки і знову просила, щоб вона Тоня, Тонічка, пожаліла хоч малу дитину. Та жінка переступила через бабусю і пішла з хати. Це було в січні 1933 року. Активістка Антоніна забрала у нас "надлишки". "Надлишки", "излишки"... Ці слова я зрозуміла пізніше, і коли їх чую, в моїй пам'яті з далекої давнини випливає лист з кілограмом сухого проса. А ще з півкілограма було в ступі, вона не побачила того "надлишку", не забрала... Через кілька днів померла з голоду прабабуся.

Якась добра душа дала мамі телеграму, вона приїхала в Білики. І не залишилось в моєму дитячому серці любові до рідного села, де родилась і де 7-річною ледве не вмерла з голоду...

Васильченко Л.В.

(Білики)

За: 33-й: Голод. Народна Книга-Меморіал, 1991.

***

Гарець О.М.

Було це давним-давно, як будувалася залізниця. Ми жили на хуторі Чичелі. Жили – так сказано... Хати своєї не мали. А сім’я велика: тільки дітей 16. Тому часто переїжджали з місця на місце. В таких випадках старші котили візок з нехитрим скарбом, а менших батько переносив на плечах. Батько у нас святим був, не любив судитися. Так було, поки пан Шарій не дав дві десятини землі під будівництво. Наш пан був добрим, він працював головним лікарем у Полтаві. 

А от куркулі були різні. Через них я залишився інвалідом на все життя. А сталося так: ми із братом пасли вівці й залізли до одного куркуля на баштан. Він і нацькував собак. Брат побіг додому, а я – в степ: так тікав, так тікав, що лопнула кістка на нозі. Поки молодим був – нічого, і косив, і молотив, а на старість зробилося зле. Славнозвісний хірург Микола Лукич Іващенко пропонував ногу відрізати, я не захотів. Вона мені не заважала на весіллях грати. Ми з братом музикантами були.

Під голод наша сім’я вимерла майже вся. Сестра вийшла заміж – померла. Друга теж померла. Брати звідкись принесли конини, батько поїв і помер. Мати, було, напече млинчиків із порожніх качанів – всі качаємося від болю в шлунках, воно ж не годилося. Я вижив тим, що мав конячку. Сюди-туди поїду, дивись, щось зароблю. Тоді таке було: хліба не дістанеш. Мене виручали євреї. Дарма про них таке говорять. Я з ними подружився, відвезу в Козельщину на ярмарок, вони й дадуть хлібину або дві. Тим і маму врятував.

А ще ходили з братом по хуторах, кому що полагодити. Але брат довго не витримав, викопали і йому ямку біля батька. Залишив жінку і двох діток. Вишні вже достигали.

А ще був у нас під Кобеляками радгосп. Людей в ньому ловили і відправляли в поле працювати. Мою племінницю Галю, яка заховала в пазуху морквину, вкинули до підвалу. Ішла туди червоненькою, а вийшла жовтою, як віск. Побили нагайкою за те, що дівчині їсти хотілося.

Мене теж одного разу зупинив об’їждчик Данило Ткаченко. Погрожуючи гвинтівкою, притяг до директора. Той вийшов: “Що таке?” – “Ось не хоче працювати”. А я довідку – член сільради – їду в Кобеляки на виконком. Директор Данила і оперіщив нагайкою: “На другий раз дивися, кого затримуєш”.

Той Данило при мені наїхав конякою на жінку, що милостиню просила. Я не витримав і сказав: “Ех, Даниле, Даниле, що ж ти робиш? Не вмреш ти своєю смертю”. Так і вийшло: поїхав він у поле “злодіїв ловити”, а там хуторянські хлопці й загнали йому нагайку в горло. Він не надіявся, думав гвинтівки злякаються.

Боже, що робилося! У нас на хуторі було 39 хат. У кожному дворі душ по п’ять. Половина вимерла. Прямо на вулицях люди валялися.

А за бурякове поле – то правда, що розповідають. Плавниками той хутір називався. В ньому люди вимерли всі. Я знав ту жінку, яка готувала їсти приїжджим.

Наше село Бутенки теж набралося із перегнаних хуторів: Чичелівки, Жорняків, Сланівки і Зеленівки. Я ще довго жив сам у степу. Потім приїхав голова з депутатом і забрали в село.

Життя моє було нелегким, а з іншого боку і загартовувало. Аби довелося таке пережити молодим – не витримали б. Зараз мені 90 років. Скучно жити самому. А бабуся не трапляється, хай і з дітьми. Я все на неї переписав би: і хату, і землю.

Гарець Олександр Мусійович

(Бутенки)

За: Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни, 2013.

***

У травні 1933-го нас відправили на Кобеляцьку станцію в село Бутенки, де люди вимерли, полоти буряки. Давали одну хлібину на десять осіб. Ділити її було ніяк, тому кришили на столі, а ми хапали, як кури. Пооб’їдали все листя на деревах, повиривали вже посаджену картоплю, а через тиждень повтікали додому. Я ледве добралася. Ноги попухли, стало ніяк ходити і незабаром злягла. Надвір виповзала. Боже, як хотілося їсти...

Ми так опустилися, що коли в 1934-му стали привозити хліб у магазин, шматочки ховали самі від себе.

Голяник Ольга Федорівна

(Василівка)

За: Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни, 2013.

 

***

...У той час я навчався у 5-му класі Білицької середньої школи. Сім'я наша складалася з шести чоловік: батько, мати, бабуся, менший брат, трирічна сестричка і я. Батько своєю роботою добував нам їжу, і ми до 1-го березня 1933 жили не розкішно, але і не голодували. Розуміли, що батько із нашою кобильчиною (ми її любовно звали "Куклою"), - наші годувальники. Члени артілі "Гужвізник" держали коней у домашніх конюшнях.

1 березня 1933 року (це число запам'ятав на все життя) до нашої сім'ї прийшла велика біда: рано вранці батько пішов запрягати конячину для поїздки на роботу, і побачив, що двері конюшні зірвані, а нашої "Кукли" немає.

Зайшов до хати та й каже: "Пропала наша "Кукла", пропадемо й ми". Я ж хлоп'ячою наївністю вигукнув: "Тату, пішли шукати, ми її знайдемо". "Нікуди ми не підемо, її вже немає й живої", - відповів пророче татусь. Звичайно, він мав рацію: пізніше точно було встановлено, що багатодітна сім'я, яка викрала і з'їла нашу конячину, вся до єдиного вимерла з голоду.

Після втрати нашої годувальниці з кожним днем ставало все тяжче і тяжче: невеликі запаси продуктів швидко танули, ми почали їсти всякі сурогати, аж до качанів кукурудзи. Першою з голоду в кінці березня померла бабуся, а наприкінці квітня - менший брат Григорій. Коли я побачив, як на моїх очах з голоду помирав молодший брат, подумав, що така доля чекає й мене.

Другого дня я пішов на залізничну станцію Ліщинівка, сів на перший товарний поїзд, і поїхав в напрямку Полтави...

Що врізалося в мою дитячу пам'ять за 1933 рік? Так, одного разу в моєму класі опустіла одна парта, і я почув від моїх однокласників: "Петя і Коля вже ніколи не прийдуть до школи, вчора померли з голоду". Мерти з голоду люди почали ще з зими. І особливо збільшилася кількість померлих весною, їх можна було побачити на вулицях, по-підтинню, на пероні вокзала. Багато сімей вимирало повністю.

У нашому селі діяла похоронна команда з 4-х чоловік. Вона підбирала скрізь померлих, складала на воза по кілька мерців. Хоронили їх на кладовищі, здебільшого у спільних ямах, які просто закидали зверху землею. Найстрашніше те, що траплялися випадки людоїдства, здебільшого з матерями, які, втративши розум, різали своїх дітей, готували з них їжу, а далі й самі помирали...

Дядюх П.

(Білики)

За: Дядюх П. Пам'ятаю 1933-й // Трибуна трудящих. - 23 жовтня 1993 р.

 

***

Комарівчани рятувалась від голоду, як могли. Діти просили хліба, а його не було. Їли усе: листя, траву. Лопухи від голоду виручали. Із його коріння варили юшку. Їли і смажений, а сушений терли на тертушках. Які добрі були оладки для голодних. А ще жолуді мололи на порошок в який добавляли трохи борошна, якщо в кого воно було, і пекли коржі.

Ми, підлітки, ловили в річці гальянів, таку маленьку рибку, схожу на в’юнів, яку матері варили із насінням квас цю.

Хоч багато років пройшло, а не забув, як украв хлібину із колгоспної їдальні. Щоб мене не зловили, побіг на Шарівщину, звідти на Кошове, а тоді лісом пробрався непомітно додому. Батько, мати і сестричка зразу злякалися, а потім зраділи, що я приніс хлібину.

Зерна в людей було мало, а в кого і зовсім не стало і все одно «буксири» ходили від хати до хати і відбирали останнє, навіть стакан квасолі, якщо знаходили.

Я, як і інші діти, весною 1933-го збирав на бурякових плантаціях довгоносиків. За що отримували черпак юшки, звареної із картоплі і листя капусти, і два шматочка хліба.

Як тільки люди мучилися від голоду: спершу наливалися ногои, потім темніло обличчя, за тим очі робилися каламутними. Голод просто хитав людей. Вони переставали ходити і помирали.

Дівчина Наталя Полтавець, в червоній хустині, відбирала зерно у людей на хлібопоставку, собі ж не брала, бо совісною була і теж вмерла. Як це можна пояснити?

Мені і сьогодні страшно, як  подумаю, що й мене тоді могло не стати.

Скільки людей померло! Мир їхньому праху! Нехай Господь Бог успокоїть їхні душі! Ні хреста, ні могили, навіть згадати нікому. Мені ж все життя душу камінь давить.

Завалій Іван

(Комарівка)

За: Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни, 2013.

 

***

...Надвечір поїздом дістався рідного містечка, яке колись вирувало життям, особливо улітку: багато дачників звідусіль приїжджало на відпочинок. Тепер то була майже пустеля, бо не видно перехожих, кинуті оселі, не чутно й не видно собак, кішок і птиці, поросли бур'яном вигони й подвір'я.

Діставшись материного будинку, побачив на його дверях замок, зачинені віконниці. З передчуттям, що скоїлося лихо, подався до сусіда лікаря Степана Євлампійовича Крамаренка, який став спадкоємцем посади померлого в 1918 році мого батька - земського лікаря Полікарпа Львовича Замкового. Відчинила двері його дружина, акушерка Марія Онисимівна, яку ледве пізнав - так вона змарніла і схудла. Запросивши до вітальні, жінка розповіла, що моя мати хворіла на дезинтерію, зломлена голоднечею, а три дні тому сказала, що спробує виїхати поїздом до племінниці в Люботин, і, певне, це їй вдалося, хоч із містечка нікого не випускали без паспорта, а матері сільрада приписала ще й саботаж, хоч їй уже виповнилося 72 роки.

Чоловіка Марії Онисимівни було викликано до голови сільради, оскільки треба було скласти акта на підступну жінку, яка зарізала двох своїх маляток і засолила їх тільця в макітрі, та незабаром те вбивство було виявлене.

- Ми, двоє лікарів, самі ледь животіємо, в клгоспних коморах порожньо, купити щось ніде, нічим вас пригостити. А вам спасибі за хліб - це царський дарунок... А ось і Степан Євлампійович іде, він також вам буде радий!

Господар стомлено сів за стіл і повідав жахливі подробиці того, що коїлося в містечку:

Замковий В.П.

- Протягом року з минулої весни померло близько трьох тисяч чоловік, навіть улітку мерли, не кажучи вже про зиму, та, певне, ця статистика не повна.

Я вжахнувся, бо нещодавно в "Комуністі" прочитав, як ця газета висміювала "байки" зарубіжної преси про голод на Україні. А коли наступного ранку подався на Боярку, то вже там не застав у живих дядька Федора, а його знесиленій дружині віддав останню хлібину й попрямував на вокзал. Отак залишив колись багате і квітуче дачне містечко, до якого в роки непу влітку приїздило кілька тисяч москвичів, харків'ян, полтавців на поправку...

Замковий В.П.

(Білики)

За: Замковий В.П. Страшний час //

Донеччина. – 12 січня 1993 р.

 

***

Про голод я можу сказати, що правду про нього перекручують. Причепили голодомор. А був звичайнісінький голод, який в Росії виникав через кожні 10 – 12 років. Взяти хоча б і 1893 рік, участь в якому брав і Лев Миколайович Толстой. Отже, голод 1933 року називають голодомором неправильно. Це був просто голод. Правду про нього я й хочу розповісти. Улітку 1932 року мій батько пішов на поле подивитися на урожай. Після того вдома сів на лавку і заплакав. Я запитав про причину сліз. “Біда, синку, – сказав він, – велика біда. Немає хліба. Нас чекає великий голод”. Це було наприкінці червня чи на початку липня. І це сказав батько. Отже, голод стався через недорід. Був у нашому селі колгосп “Більшовик”, то його рахівник говорив, що план по хлібоздачі виконали лише на 43 %, хоч на склад хліб вивезли увесь. Керівництво району заставляло перемолочувати солому, та все даремно: хліба не було. Не вродив. Чому ж сталася біда? А тому, що Сталін не хотів слухати про дійсний стан справ в Україні. Він вважав, що хліб є, тільки похований. І все ж весною 1933 року держава дала посівматеріалу, бо восени все, що могли, витратили. Відпускала і продуктів, з яких колгоспи організовували громадське харчування. Я тоді вчителював у Марківці. То там всім працюючим надавали триразові обіди. Після закінчення навчального року я переїхав до батьків і пішов у колгосп простим полільником, за що отримував 300 г борошна. А коли почалися жнива, став класти копи. Зразу норми не виконував, а згодом пристосувався, за що бригадир уже відміряв 400 г. Дома мама кришила гичку з буряків і переливала молоком. Таким чином і вижили. І ще один приклад, який відноситься до голодомору. У березні в нас забрали корову. Тоді був план і на м’ясо: по 20 кг на двір. Раз не виконали – забрали корову. А що таке залишитися великій сім’ї без молока? Пішов я в Кобеляки до прокурора, ним тоді працював Григореико. Подзвонив він у сільраду і став питати: “Хто такий Порфирій Зозуля?” – “Це міцний середняк”. – “То навіщо ви в нього забрали корову?” – “Це не ми, то комнезам”. – “Чому ж ви як сільська рада, як хазяїн села допускаєте, щоб без вас такі справи робилися?” Написав він мені записку-протест, з якою я й пішов у райвиконком, де її довго не хотіти підписувати. “Ми не виконали плану по заготівлі             м’яса, – сказали, – то як віддамо корову назад?” Ця історія закінчилася тим, що батько всетаки забрав корову.

Зозуля Г.П.

Трудно пояснити поведінку тих людей, які вмирали, а йти працювати в колгосп не хотіли. Виходить, така була психологічна струнка одноосібників: помру, а не піду. Правда, помирали й колгоспники. У мене записано, що в селі Бутенки померло більше ніж 300 людей. Вмирали в основному приїжджі. Люди думали: “Ось поїду в Київ і знайду там хліба”. А добиралися тільки до станції. їх підбирали і хоронили. Було всяко. Наприклад, одна жінка розповідала, що її чоловік помер з голоду, а вона з трьома дітьми вижила. І таких сімей було багато. Що ж виходило? Чоловікам, які ще й працювали, потрібно було більше харчів. Отож, перша причина – природна, друга – Сталін не вірив, що голод в Україні, можливий. Хоч голод був і на Поволжі, й на Північнім Кавказі. А в нас ухопилися за слово “голодомор”: ніби влада спеціально морила людей. Виходить так. Робилося ж все стихійно. Якби держава надала допомогу в січні, всі люди вижили б.

Умирали в основному весною 1933 року, після того, як всі резерви вичерпались.

Воно якби план державі виконали, може, і Сталін повернувся б обличчям до людей, а то й плану не виконали, ще й допомоги просять. Ось в чім причина. Ніякого шкідництва не було. План же був виконаний тільки на 43 %. Тоді знімали з посад голів колгоспів, судили й керівництво районів. Тільки що вони могли зробити, як хліб не вродив? Шкідництвом не могли займатися всі. Нашого Олексія Зацеркляного теж посадили. Не знаю, скільки йому дали. Він потім вернувся, ще жив і працював.

Період, звичайно, був дуже трудний. Якби своєчасно надали допомогу хоч по 200 – 300 г, люди б самі добавляли, їли ж очерет, я був пастухом – знаю.

Тяжко все це переносити, дуже тяжко, і навіщо нині козиряти горем. Це мені найбільше кривдно: голодомор, голодомор... Для чого спекулювати горем? Раз таке пережили, не треба допускати до такого.

У 1947 році теж був недорід. Хліб не косили, а рвали руками. У цей рік люди теж то цим, то тим перебивались, а бач, теж називають голодомором. Зараз це можна. Але навіщо?

Зозуля Григорій Порфирович

(Бутенки)

За: Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни, 2013.

 

***

Мені було три роки, коли настав голод. Щоб вижити, ми з мамою поїхали в Білорусію, а батько пішов у радгосп, що організовувався у сусідньому селі Козуби.

Марушевська М.П.

Мама була вагітна і не могла працювати, тому за харчі міняла дещо з одягу. Отак пожили ми і, як тільки стало половіти жито, мама сказала: “Це ж і в нас достигає, будемо повертатися”. Приїхали додому, а хата пограбована, батька немає. Ми швидко з’їли ті два відра картоплі, що привезли з собою. І знову, крім води, не було нічого. Біля нашої хати ріс кущик жита. Де він взявся, ніхто не знав, може, розсипали весною? Мама й зрізала колоски, щоб приготувати яке-небудь вариво. А хтось побачив і заявив. І кому воно потрібне було? Прийшов голова Петро Клоков і все забрав, ще й маму побив так, що вона передчасно народила. Добре, хоч дитина вижила. Люди радили подати в суд, це ж страшне діло, але мама, плачучи, тільки й сказала: “Щоб він так жив, як ударив нізащо”. На її і вийшло: у війну того Клокова розстріляли.

По війні знову був голод, але люди трималися гурту і допомогали одне одному відбудовувати спалене у війну село. Кожен хотів до зими ввійти у свою хату. Працювала і я: ліпила саман і косила очерет. Отоді ми і взнали правду про батька. Він не втік від нас, його і ще одинадцять таких, які хотіли вижити під час голодомору, постріляв односелець Панасенко за пайки хліба, які вони несли додому. Про це нам сказав дядько з Балясівки. Мама тільки пожаліла, бо зробити уже нічого не могла: вбивця помер. Це правда, я нічого не вигадала.

Марушевська Марія Павлівна

(Марківка)

За: Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни, 2013.

 

***

Марія Панченко, народилася 1924 р. у селі Кунівка Кобеляцького району Полтавської області в селянській родині. Згадує колективізацію сільського господарства і реквізиції великої худоби. У 1932 р. забирали навіть городину. Першим помер дід оповідачки, потім – його наймолодший син, якому було 18–19 років. Батько вкрав фураж, з якого товкли щось на зразок проса. Взимку мати оповідачки йшла через річку в село, де було трохи кукурудзи, і просила там качанів, їли також цукровий буряк, який зазвичай використовували як корм для свиней. Навесні люди почали пухнути і діти бігали з розпухлими животами. Діти їли рибу, ловили черепашок у річці, збирали бруньки з дерев, гриби й бур'яни. Під час весняної сівби колгосп роздав трохи продуктів тим, хто працював у полі, але нічого не дав на дітей, які почали їсти різноманітні трави. Взимку закрили школу, але навесні прислали вчителя. Оповідачка згадує, що одного разу хлопчик у школі ділився шматочками конини. Дітей зі школи відправляли полоти буряки. [...] Люди, що помирали, благали, аби їх не ховали без труни. Померло багато дітей і принаймні 10 родин із 30, що жили в тому селі. [...] Під час голоду люди нікуди не ходили, хіба що в торгсин. Було багато безпритульних дітей; після голоду тими, хто вижив, заопікувався колгосп. Активісти також помирали. Розповідає про випадок канібалізму. Лише 1934 р. стало більше хліба і колгосп почав давати премії робітникам. Батькові оповідачки дали корову.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я й прізвище.

Відповідь: Марія Панченко, народжена в селі Кунівка Кобелянського району Полтавської області.

Пит.: А в якому році Ви народилися?

Від.: Nineteen twenty-four... (1924. – Ред.) Таке можна і по-українському сказати.

Пит.: То нічого, то нічого. А чим займалися Ваші батьки?

Від.: Мої батьки були селяни.

Пит.: Скільки десятин землі вони мали?

Від.: Я й не знаю.

Пит.: Ну, чи вони були бідняки, середняки, чи хто?

Від.: Та совєтська влада їх трактувала як середняків, але вони не були середняками.

Пит.: Так. Скільки вас було в родині?

Від.: Нас було троє в родині. Коли прийшла колективізація, то людей примушували йти до колгоспу. І багато тих людей навіть, що були багатими, повіддавали своє майно й пішли. Земля в них була засіяна, все, були машини і все. І того року урожай вродив. Вони помололи, мали людям що дати, мали що державі дати, й люди ті, що записалися, то ті безумовно мали щось. Но й далі йде пропаганда записуватися в колгоспи, своє віддати все до колгоспу. Хто мав корову, хто мав коня, хто мав землю, щоб все віддати, щоб мов не було більш нічого односильного. І так само мого діда примусили, бо важніше дід мав. Там багато корів віддали, коня віддали, землю забрали. Значить мусили, бо сам не міг жити. Ну, як те все позабирали, то батько працював вже на землі, колгоспна була земля, а він працював коло коней в колгоспі. Корів, як забрали, то визначали людей тоді в селі, із села, що одні доють корову цього дня, а другі другого дня, треті третього, і безумовно молоко йшло до держави, бо вже люди його не бачили, тільки мусили йти корови доїти. Тоді, коли почався 32-й, тоді як це неп, а вже колгоспи саме не засіяли тієї площі, що треба було сіяти, бо «вродило тоді, то буде й тепер». Забрали, вивезли, забрали, вже не було чим сіяти її. На другий рік вже не засіяно так багато було. Те, що вродило, зібрали, віддали до держави, а людям немає нічого. Свого немає і немає. Ще присадибна ділянка була і щось там посадили: буряків, капусту, огородину, яку то зібрали, але й те прийшли забрали.

Пит.: А чи люди спротивлялися таки?

Від.: Там спротив не міг бути, бо як ти спротивлявся – люди говорят. Але ж то бо їх забирають, вони зникають, ніхто не знає де. Люди навчилися мовчати. Так як мій покійний дідусь, то знаєте, як молодь, комсомол організується. Записуються дівчата, хлопці. І одна його донька записалася до комсомолу. Прийшла додому і каже: «Тату, я записалася до комсомолу».

А він похитав головою, каже: «Побачимо, що така сволоч наробить».

Ну, тоді коли прийшов осінь 32-го року, коли прийшли все забрали й з двору, й з хати, й де що не було, то дідусь каже: «Бачиш донько, що комсволоч зробила?».

І так як уже не стало що їсти, то дідусь просто так ліг і так і помер. Уже й з голоду, й з того переживання, з усього. Вже в нього не було жодного потягнення до життя. Помер першим дідусь. Тоді глибокої зими помер його найменший син. Тоді вже було, йому було вже, може, 18–19 років. Ми так жили по сусідству, вже було дуже тяжко. Але як мій тато працював коло коней, то та трава називається вишіль й з неї висипалося насіння. Він згрібав те насіння, приносив додому, й мама його в ступі товкла, робила так як millets, з нього – пшоно. І то й каша, й суп. І того року якось капусти багато мама заквасила ж. І вони казали, що вони прийдуть, заберуть. Але якось ми так жили далеко від села, так як коло річки, що туди тяжко було доїжджати, так на окраїні. Тоді вже стали, й того кінчається, і того немає. Тоді взимку вже стала мама ходити так через річку, там друге село і там кукурудза була. То те кукурудзиння те мама приносила додому, ми те розламували і те що в середині, те сушили, мняли його, потім мочили водою і пекли такі коржі. Різне добавляли туди, бур'яну різного вже. Буряків того року якось було кормових, що для скотини то й ті буряки. Але й все те вичерпувалося і нема нічого. Приходить весна. Почали пухнути. Батьків брат попух, ноги попухли. Сидить на печі, кричить, не може злізти. Ми бігаєм ще діти, вже з такими пухлими животами, як ото показують тепер голод в Етіопії. Не можу дивитися. Бо ж як гляну, то мене жах бере. Ну, якось пішла. Мій тато пішов стяг його з печі.

А в цей час прийшла розставати річка. Річка, як розтала, то другий брат його, який любив рибу ловити, почав ловити рибу і приносити до хати. І все й ту рибу ж скоро в казан, горщик. Казан у піч. Її там зварили, почали їсти те, й дядько вже й нас цим годує. Тоді як крига зійшла, то дядько на човен і почав вибирати устриці. Черепашки. Почав і також приносив до хати. Вони його казан у піч. Вони порозкриваються. Вони те вибирали. Тоді на сковороду, пекли і смажали, почали їсти, й нас, дітей, стали годувати. Бо ми бігаєм і голодні. А мама сидить. Уже в неї ноги попухли. Вже не стане. Торкне так рукою ногу – вода біжить. Вже налилися водою. Пішов дядько до мами. Пита, де мама, нас. Мама сидить. На другий день: «Де мама?».

Мама сидить. А мама вже не встане. Він пішов, почав до неї: «Я тобі принесу їсти черепашки». А вона каже: «Не буду їсти, бо то poison». Каже: «Що тобі poison. Ми їмо. Діти. Дивися».

У нас уже животики стали трошки відпухати. І він каже: «Ти їж, бо ти вмреш, а діти лишуться, кому вони потрібні».

Ну, він так сили сам багато не мав, і вода холодна то збирати, але ще робив, бо іншої ради не було. А ми тим часом коло лісу так жили. Ліс почав вже бруньки випускати, то ми бігали до лісу бруньки, які були на дереві, так і їли. Вибирали, які були солодші. Які були гіркі – лишали. Тоді трава почала випускати листячка різні. Те рвали. Що сушили і потім мняли, і оце тепер тільки health store продає, то ми це все переїли. Буряки такі почали сходити. Коріння копали з тих буряків. В книжках прочитаєш: poisonous. Ми якимсь способом їли, яким способом вижили. Тоді ото лопухи, коріння копали з того і ми вже, як прийшла весна, то ми більше коріння і черепашки їли – те, що було. Тоді прийшли гриби різні попід деревами. То ми не знали, які вони були добрі, які недобрі. Всі були добрі. То полізем під глиб тих грибів-печериць таких нарвемо. Може вони й добрі були. Ми ж живими осталися. Тоді, як прийшла весна, в колгоспі заставили тіх, які ще ходили ногами, то в колгосп на працю. Мама ходила в колгосп. Тато то й був там при колгоспі. Мама стала ходити. Так ми під гору жили. Вона рачки вилізе, а йде вже там. Що вони там роблять? Але робили. То їм там варили якусь їжу. Що вже там то вона хоч там трошки з'їдять. А нам немає. Тоді прийде додому, а ми голодні. Ми оце нанесемо трави різної і все. Вона нам того зробить. Тоді, коли прийшла весна 33-го року, то хто живий лишився – заставляли йти до школи. То ми як прийшли. Я сама старша пішла до школи. То як прийшла до школи, то там один хлопчик приносив кінське м'ясо. Його тато робив в «салотопка», таке називалося. І туди коней, що вже здихали, то туди привозили, якщо довезли. То той хлопчик приносив кусок м'яса. То нам такий, знаєте, slivers відривав, хоч нас багато. Таке воно добре!

Людей багато померло. То вони дітей цих зі школи брали, щоб полоти той бур'ян, ті буряки. Та що ми можемо полоти, як ми на ногах ледве стоїмо? А з животами такими ще. Але як ми пололи, то нам давали. А тут люди мруть. Весна прийшла. Люди мруть. Зима – мерли. То ще хто тримався на ногах. Так як пам'ятаю, старенька мама померла в одних людей, то ще вони трималися на ногах і їй труну якусь зробили, яму викопали. І її несуть в труні, а другі біжать, кричать: «Не закидайте ями! У мене діти померли і лежать вже скільки там!».

То тоді хто ще ходив, то прийшли тих забрали тих дітей. То було моє товариство. Вони жили так недалеко оце. Всі померли. Так наша хата, і а тут хата. Воно так недалеко від річки під горою. Тут вимерли всі люди. Всі люди. Огороди були невеликі, а вже все забрали й нема в нікого нічого. Вибрали, вимерли всі старі й малі. Потім один звідкись прийшов. Десь напевно втік був батько, а потім прийшов. Ну, коли вже то стали травами люди годуватися, стали в колгоспи, то хто робив, то тому давали супу раз в день і щось там зварили, й так люди стали трошки до себе доходити.

А тоді вже, як уродив перший хліб, то вже залежно було від голови колгоспу. Так як я пам'ятаю, перший хліб уродив. Змолотили, змололи й дали людям. Принесла мама в хустинці так жменю муки може. Ну, й тоді вона замісила корж і нам, нас троє, по маленькому лишила. Це ви як повстаєте, каже, то матимете. Тільки не їжте, каже, усього за раз.

Бо ще хліба не їли. Кишки пісні й попухші. Та де там! Ходили, щипали, поки поїли той коржик. Ну, й то тоді вже, як почали молотити, почали люди потрошки відживати. Але в 33-му році, 34-му році вже був великий урожай. І тоді дістали багато хліба, й тоді вже люди стали відживати. Але то був 34-й рік. В 33-му не було. То було страшне! Так цвинтар у нас був так під гору туди. Одного несуть, а 10 біжать, кричать: «І в мене мертві! І в мене мертві!».

І то там без кінця. А тоді вже в 34-му році, коли проводи відпадають, то могилка там десь, хто знає, де діти поховані, а батьки лишилися, чи одна мати таке пережила.

Тоді в 34-му році колгоспи стали давати премії робітникам. Так мій батько дістав корову. А хто дістав телицю, а хто дістав свиню, знаєте. Порося там що стало, що б то знову господарство почали. Курей там хто дістав, десь яїчко, вже як мати дістала, чи, може, своє було, то бігла на цвинтар. Страшне! І гробика розриває... (плаче), то плакала. О, тоді було страшне! Страшне! І чиї діти осталися, то просить: «На тобі яїчко, на тобі яїчко».

І тепер як хто спитає: як ви виростали?

Як хто вірить в чудо, то ото було чудо. Коли, що після 34-го року церкви закрили, цвинтарі порозрушувано, наголовок ніяких ніде тих не було, запустилося все, й ті люди стали якимись такими, що так сказати, як дерев'яними.

Пит.: Це щось, то значить, це що було під час голоду?

Від.: Під час голоду.

Пит.: Чи люди ходили до церкви?

Від.: Ні! Люди не ходили нікуди. Тільки, що були здоровішими, люди, що ще трохи мали сили, то тоді ж оці торгсини. І хто мав кульчики чи хто мав хрестика чи якийсь ланцюжок, то йшли до міста проміняти, де там давали. За те могли виміняти чи муки трошки, чи якогось пшона трошки, чи що там. Багато ні, але потрохи. Там навіть ті ложочки срібні чи хто золоті як там мав, багато його не було, але, може, в когось, щось одне було. То повідносили, попромінювали. То тоді ще ходили, а вже як весна прийшла 33-го року, тоді вже ніхто далеко не ходив, бо вже не мали сили іти. Хто й надумав іти там, думав, що то на дорозі впав і так і кінчилося. Тільки я ще була тоді малою. Тато як прийде додому від конюшні, то каже, там хтось упав. Вже взяв лопату, вже пішов. Бо як десь хтось упав – його треба прикопати. Вже про ніякі цвинтарі, ні про що не думали. Бо люди були обезсилені. Обезсилені і без партії. То не що один хотів їсти і його нагодуєш – а то цілі села, ціла нація.

Пит.: Чи Ви знаєте, скільки з Вашого села померли з голоду?

Від.: З нашого села я можу сказати, що 10 хат, що до однієї людини вимерло. До однієї! Осталося без нічого. Але наше село не було велике. Зовсім там, може, як було, було 30 дворів, то все. Було маленьке й ті вимерли.

Пит.: Чи Ви тоді ходили до школи під час голоду?

Від.: Це вже після голоду, як хто ще на ногах був, то ті ходили. Були просто безсильні люди. Навіть школи не було, й вчителя не було. Це вже прислали вчителя в 33-му, сказати, пізної весни. А взимку не було ні шкіл, ні вчителів. Не було нікого. Це вже пізніше було.

Пит.: Чи це була українська школа?

Від.: То була українська школа.

Пит.: Так.

Від.: І то була тільки початкова школа. Від першої до четвертої кляси.

Пит.: Я знаю, що Ви тоді були маленькі. Що Ви пам'ятаєте про ті, про тих, які забирали хліб? Хто вони були?

Від.: То були активісти. То були активісти і були із тих, що зовсім не мали нічого. З тих, що по mine-ах робили. З тих, що і мали трохи зневіра, до батьків були, бо батько хоче, щоб я робив і все складає, все землю купує. Все! То була зневіра. Але як і ці померли, бо вони також померли. Вони не мали нічого й вони померли. То тоді були призивники. Хто вони були, я не знаю, бо я тоді була мала.

Пит.: Чи були багато безпритульних дітей?

Від.: Багато.

Пит.: А що сталося з ними?

Від.: Безпритульних у нас уже як після голодівки, як вони лишилися живими, то тоді мусив колгосп заопікуватися тими дітьми. То їх зробили так як діт'яслі і виділили туди жінку, що за ними дивилася. Ніби їм їсти варила й випрати, як мали, що на плечах яку одежину. І колгосп давав їсти, а пізніше, як вони підросли, то їх забрали до великого дитячого будинку. Бо так оце село, а то містечко Кобеляки було від нас, де той був. Це містечко було якихсь чотири кілометрів. Там було тисячі дітей. Це вже як я пішла до середньої школи в Кобеляки, то наша школа мала соцзмагання і оце, із тими, як їх називали, дитячим будинком. То наша школа мала соцзмагання із тими в науці вже. То там було тисячі дітей. А тих дітей, значить, так каже вони мали де спати, їм готували їсти, вони мали майже однакову одежу і безумовно виховання вони мали тільки вже соціяльне, комуністичне.

Пит.: А чи були такі, що не хотіли бути? Наприклад старші хлопці.

Від.: Були старші хлопці, але як вони мали когось із родичів, то вони могли жити десь коло родичів, але тоді, як він уже міг працювати, то йшов. Та навіть і не працював ще, але як має родичів, що родичі тримають. То тоді вони ще могли. Але вже тоді, як працював, то міг жити при родичах і працювати. Вже на себе заробляв, бо люди не могли утримати. Самі були голодні, голі, босі. Уже як колгосп давав хоч харчі, то й для них уже давали там взуття якесь, одежу. То вони трималися при родині. А вже як повиростали, то ті, що знали, що є родина, то ті пішли вже до родини і при собі. Я навіть знаю одну дівчину, якої батьки померли, а вона лишилася сама. І оце вона лишилася сама їхала, то писала звідти, що каже: «Там ворог була, з голоду вмирала, а тут усе називають совєткою, – каже. – Іншого ім'я не маю, як ветка». Моїм, як каже, вже мого батька родини сестри. Вона померла, чоловік мер, а двоє дітей лишилося. То вони жили при цьому, при бабці, лишилися, то при бабці, а потім ж оце в колгоспі жили. Був головою колгоспу із нашого села, навіть прізвища тепер не пам'ятаю.

Пит.: Але він був місцевий?

Від.: Місцевий, місцевий.

Пит.: Чи люди від'їхали від села під час голоду там шукати, щось їсти або працювати?

Від.: Так як моя тьотя. Моя тьотя, як почався голод, то вона поїхала, їх було. То вони поїхали в Дніпропетровськ. Там була їхня тьотя і поїхали в Дніпропетровськ. Як почався голод, то вони поїхали. То їхній і брат найменший померли з голоду, а вже в другому селі мами родичі, то померло два брати і вся родина. Вся! А в одного брата лишилася одна дівчинка. А то всі померли. А от уже бабця і то була незамужом і брат нежонатий, ці якимсь чином вижили, а мерли. А другий брат жив сам, і померла вся родина. Так! Та були села, що вимерли до однієї людини в селі. До однієї! А були такі, я каже ж, були щасливі. Не думаєш, чим і як вижили. Бо знаєте, що дуже помагало? Хто мав на огороді, так називалося ріпа. Таке, як картопля, але його копають весною. І так як тут називають Japanese аrtichoke, здається.

Пит.: Так.

Від.: Artichoke. Воно так. Але вдома воно було інакше. Вона була така лика й більш кругла. А воно росте і цвіте як соняшник. І мама його було вириває, сердиться, що ніяк його не може вивести. Воно, певно виросло дике чи що. А тоді, як прийшла весна, що ще навіть сніг то мама його вже викопувала. А тоді, як вже розстало, тоді його було якось багато і то дуже також помогло, бо могли, що їсти, хоч там же, аж не так довго, але багато на один раз їли. Там його викопаєм то там по одному дасть на ранок, а там на вечір, і то що за раз ми могли всього з'їсти.

Пит.: А чи Вам відомі випадки людоїдства?

Від.: Я чула, що оце в одних були. Значить, мама їхня померла й ба женивсь на другій жінці. Були і діти в його. І в них була ще одна дівка. Ну то як, знаєте, яка вона там була, але як stepmother (мачуха. – Ред.), кажуть, то завжди, каже, недобра. Ну, то старші діти померли скорше, а ця дівчинка лишилася, і вона як була, то її мама дуже любила й вона її дуже берегла. І то вже як мама була в розпачі, то-то казали, що та мама її з'їла. Люди бачили пальці із горшка. Я сама не бачила, бо, знаєте, тоді мала була, дуже не в силі і того всього була бачити, багато потім переказів було, вже багато.

Пит.: А як люди перебудували своє життя після голоду?

Від.: Коли вже уродив хліб, стали хліб трошки давати. Тоді з колгоспу кому корову, кому порося, і т.д. Так як, каже, премію давали. І тоді люди почали вже працювати й думати, що треба завтра жити. Тим перше, що як були голодними то дали – зарізали, з'їли, ні, знов немає. А дехто, що втримав. Та корова стелилася – на другий рік було уже телятко. Тоді його продали чи вже так, як родичі дали кому там. Так як, мій батько дав братові. Теличка була і виросла в корову і так вже тоді почалося господарка. Так! І тоді все рівно хоч мали корову, ми мусили молоко дати державі. Мали кури – ми мусили яїчка дати й м'ясо здати державі. Накладали, скільки там м'яса. Потім, я знаю, як його вже, grain. Не знаю. Не пам'ятаю, чи дадуть вам теля, бичок там. Підгодували, віддали на м'ясо.

Пит.: А скільки Ви мусили давати? Скільки Ви мусили віддати? Багато?

Від.: Багато. Багато, так, що воно, як подумати, то воно не виплачувалося тримати. Але між тим часом пока віддати, то там курка яйце знесе якесь.

Пит.: Добре. Дуже Вам дякую ще раз.

Панченко Марія

(Кунівка)

За: Великий голод в Україні 1932–1933 років: у ІV т. Т. ІІ.

Свідчення очевидців для Комісії Конгрессу США. – К., 2008. – С. 477–483.

***

Я не знаю, як ми з мамою пережили голод. Біля хутора Жорняки був колодязь, то в нього вкинули осіб 60. На Бережнівці є люди, які знають те місце. Мені було вісім років і в пам’яті закарбувалося: мама обмотала ноги ганчірками і ходить по ріллі, викопує торішні буряки. Ті буряки збирали приїжджі. Жили вони в сараї Бойка, розкуркуленого під колективізацію. Вошей там було таких, що солома ворушилася. Моя мама варила для них затірку і розповідала: як заготовить обід, піднімає прапор. Одну хлібину давали на десять душ. Поділити її не було як, то кришити на столі, як курям. Боже, як везли діжку мелясу і застрягли в грязюці, а люди побачили! Дала і мені мама горщик і сказала: “Біжи, Ваню!” Коли я прибіг, один дядько застряг у дірці, а меляс, що лився на землю, люди лизали язиками, дехто вже втопився, на інших напали проноси і вони тут же помирали в корчах. Час був такий.

Тищенко І.І.

Ще знаю, як ходили і все забирали. В нас забрали мамині хустки. А в Ситника Максиміліана жінка лежала хвора, то вони склали добро на воза, господаря посадили зверху і поїхали з двору. Жінка й померла. Робили так: наші активісти їхали в чуже село, а звідти – в наше. Щоб люди не знали. Вони ходили в шкірянках з наганами на поясах, з червоними зірками. Заманювали. Хто втримається від такої форми? Нагайки чорні, з гуми. Як ударять нею, людина й підскакує. Нам у дит’яслах варили кандьор із прілого пшона. Там було багато таких, що отиралися біля дітей. Поїдять майже все і добавляють солі, навмисне робили, діти й вмирали, а їх вкидали в колодязі. Були такі матері, що не забирали своїх дітей, самі ходили голодні, їли кішок і собак.

Хліб той, що відбирали в людей по горщиках і відрах, видовбува­ли із землі і з печей, з-під дітей витягували, звозили до голови кол­госпу Григорія Жорняка. А в полі вже ячмінь достигав. Одного разу мама говорить: “Піди, Ваню, нарви колосків, я тобі кашки зварю . Я взяв торбинку і пішов через Рижіївський садок, щоб об’їждчики не бачили. Тільки вскочив у ячмінь, хтось конякою їде. Я злякався. А тут жінка стала кричати: “Ой, синочку, за віщо ти мене б’єш? Ой, рятуйте!” А він її нагайкою б’є. А то йшла головиха і зірвала чотири колосочки. Активісти нікого не боялися, вони сільрадою призначалися. Я лежав у ячмені, не знаю доки, коли ж піднявся і кинувся йти, зрозумів, що осліп. Жінка лежить на дорозі, стогне, а я у ячмені плачу. Пішов навмання, доки мене не зустріли діти і не відвели додому. Боляче згадувати таке. Жінка мертва лежить на столі, а вони останнє забирають. На другий день мене мати повезла в Кобеляки в лікарню. Бригадир Степан Федорович Жорняк дав коней, добрий дядько був. А там міліція не дає стати: “їдьте і дитину забирайте”. Бо були такі, що кидали. Почали їхати додому, коні пішли галопом, перекинули воза, маму переїхали, мене побили. Коней спіймали люди вже за містом. Було й таке: ходив я, ходив по дворі й пішов через дорогу в Бойків садок. Садок був великий, гарний. Я був слабий і заліз на шовковицю до половини. Мене й побачили троє у формі. Зачортихалися: “Дивись, уже шовковицю їсть, ану злазь!” Як я не благав, два рази так вдарили нагайкою, що я там так і залишився лежати. Мама ввечері кинулася, а мене немає, стала бігати, шукати, думала, що в колодязь укинули. Добрі люди підказали, де мене бачили. Я той Бойків садок запам’ятав на все жигтя.

У школу я ходив тільки чотири зими. Пас свиней, коней, поганяв волів, орав. І так до 1941 року. Тепер все змінилося.

Тищенко Іван Іванович

(Бутенки)

За: Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни, 2013.

***

Опишу декілька випадків з тих трагічних днів, які пережила в 14,5 років, навчаючись у 4- му класі Білицької семирічної школи Кобеляцького району Полтавської області. Весною 1933-го посадили город. Мали ще трохи картоплі. але як вона зійшла, ми не мали сили її полоти. Мама, я і менший брат Гриша ставали на коліна і так пересувалися між кущами, вириваючи бур’яни. Вітчим був пухлим, а ми всі восьмеро були худі — шкіра і кості.

Одного разу прийшла комісія з трьох чоловік і на моїх очах забрала з духовки торбинку із зерном кукурудзи, кілограмів 5–6. Сказали, що ми у селі проживемо, а у місті робітники фабрик і заводів не мають що їсти. Ми ж їли шолуху з проса, листя липи, кукурудзи, лободу, грицики, кінський і гороб’ячий квасець, молочай, цвіт білої акації — усе, що потрапляло під руки, бо ми дуже хотіли їсти, а нам було по 14,5–15 років.

Був урок співів. Учитель Федір Хомич продиктував пісню, ми записали. Написав ноти на дошці, ми теж переписали. Взяв у руки скрипку смичок, почав задавати тон, щоб ми співали. Але жоден із 36 учнів не розкрив рота. Вдруге повторив — і знову тиша. Вчитель розсердився, почав кричати, що піде в учительську до директора, з силою вдарив смичком по столу і вийшов з класу, і простояв там до перерви. Він же добре розумів, що ми голодні, хочемо їсти, а не співати. На його уроці ми задавали питання: «Чого люди людей їдять і інші — пов’язані з голодом».

Математику викладав Яків Андрійович Омельченко. Був суворий — і ми його боялися. Після його уроку задзвонив дзвінок на велику перерву. Вслід за учителем вибігли з класу і ми. Дорогою до сільради, що напроти школи, їхала підвода у супроводі міліціонерів, на якій сиділи мати з старшою дочкою і гризли кормові буряки. А поруч стояла велика череп’яна макітра, з якої виглядали людські руки і куски дитячого тіла. Нас міліція проганяла, але діти заходили з іншого боку. А доля цієї сім’ї така: коли батько помер, вони його з’їли, а потім меншу дитину (дітей було четверо), далі — наступну. Коли зарізали третю, сусіди заявили в міліцію.

На великій перерві кожен з нас шукав на подвір’ї щось їстивне. Виривали кущики грициків, відривали коріння і їли, як кролі. Були випадки, коли, йдучи зі школи додому, падали від голоду наші однокласники і помирали.

Сусіда наші їли їжаків, конину, ловили під стріхами горобців, смажили і з’їдали. Під час літніх канікул нас повезли в колгосп «Прогрес» на проривку цукрових буряків (8 км від нашого колгоспу «Ленінський шлях»), я була наймолодша серед колгоспників. На полі я бачила — на купах буряну лежали мертві з голоду старші і молоді люди, яких ніхто не забирав хоронити, а ми там же проривали цукрові буряки. Я часто відставала від старших колгоспників і бригадир, приходячи до мене, говорив: «Чого ти, дівчинко, відстаєш?» І допомагав декілька раз. Ми були там два дні. Годували нас якоюсь баландою, давали по куску хліба з насіння цукрових буряків, що тріщали на зубах, і по чашці патоки. Чоловіки ловили під стріхами горобців, смалили і їли.

Додому ми йшли пішки 8 км, я часто зачіпалася ногами за грудки землі, падала, а мене піднімали під руки старші колгоспники, і я йшла далі.

З нашої рідні більшість померла з голоду, а нас врятувала корова. Хоч мама і доливала до молока половину води, бо сім’я була велика, але ми трохи оклигали і могли обробляти город.

Під час жнив, хто нам’яв жменю зерна і з’їв на голодний шлунок, зараз же помирав. За кілограм нарваних колосків судили на 8–10 років тюрми.

Коли було трохи якого зерна, мололи на жорнах. Я була мала і не могла дістати за ручку, мама підставляла мені ящика під ноги.   Під час жнив, це було в неділю, я втекла із дому, щоб не йти в колгосп на роботу, бо в мене були пухирі на руках від піднімання залізних борін, в село Білики до дідуся Єгора, маминого батька, якого застала помираючого на долівці від голоду.

Були випадки, що матері прив’язували камінці до малих дітей, щоб не дивитися на їхні муки, і топили в річці Ворскла чи в озері Бакай, які були недалеко від нашого села.

Та трагедія запам’яталася мені на все життя і зараз не можу її спокійно згадувати.

Харюта Євгенія Андріянівна

(Кустолові Кущі)

За: Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям:

Книга пам`яті. – Тернопіль: Джура, 2003. – с. 108 – 109.

 

***

Все, що зараз розповідаю, крик душі моєї. Крик душі людей, котрі бачили, пережили і не можуть забути страшних подій 33-го. Крик душі тих, хто вже нічого не скаже.

Родом я з Кустолових Кушів, у роки голодомору була підлітком з чіткою пам’яттю, отож як зараз усе перед очима.

Я іду в шостий клас Білицької семирічки не снідавши. Взяти з собою теж нічого. В інших дітей такі самі проблеми. На перерві бігаємо на подвір’ї, шукаємо їстівних корінців, бо вже проросла весняна зелень. Раділи, натрапивши на грицики. Виривали кущики із землі, відкидали корінці й жували, мов кролі. Качали в руках стебла молочаю, щоб не так гірчило в роті. Взагалі природне меню складалося з листків м’яти, цвіту акації, кінського гороб’ячого квасцю. Неподалік від школи був базар і ми часто никали по ньому в надії поживитись. Іноді комусь вдавалося схопити несподівану здобич. Сміливець падав на живіт і скоріш запихав вкрадений шматок у рот. Головне було не втекти від розправи, а проковтнути те, що Бог послав. А зверху – стусани, прокльони.

Обрізками картоплі картоплі наша сім’я з горем пополам посадила город. Та коли з’явилися сходи, ми вже не мали сили прополоти їх. Мама, Тетяна Григорівна, брала мене й меншого брата Григорія ми ставали на коліна й буквально повзли рядками, прориваючи бур’ян щоб картопля “не стекла”. Слава Богу, що в цей час отелилася корова й молоко, розведене навпіл водою, трохи додало нам сили.

Співи в нас викладав немолодий учитель Федір Хомич (прізвища не пам’ятаю), дуже добрий, і ми наважувалися запитати в нього про причини голоду. Якось він продиктував нам текст пісні, а потім узяв скрипку, провів по струнах смичком, задаючи тон, але жоден з нас не подав голосу. Ми хотіли їсти, а не співати. Двічі ось так учитель спонукав клас до співу, а потім розсердився, ударив смичком по столу й пішов до директора. “Пішов” на словах, а насправді простояв до дзвінка під дверима, добре розуміючи наш настрій.

Інший учитель, Яків Андрійович Омельченко, викладав математику, і ми не наважувалися запитати в нього будь-що, не зв’язане з предметом. Пам’ятаю страшну картину: іде селом підвода, на ній жінка зі своєю дочкою в супроводі міліціонера. То – людоїди. Спершу вони з’їли померлого господаря, потім менших дітей. Сусіди дізналися про те і заявили. На подвір’ї стояла трьохвідерна макітра зі шматками дитячого м’яса, її і жінку везли в сільраду. Хоч як міліція прогонила нас, ми з жахом і цікавістю бігли за підводою.

Мама радила покинути школу, бо від мене лише кістки залишились. Але хотілося вчитися, і я не слухала її. Смерть якось і не лякала, а вже сприймалася байдуже. Такі, як я, часто помирали дорогою до школи чи додому.

Шматок хліба в домі був великою розкішшю. Мама частину ховала. Правда, брат завжди знаходив її і з’їдав. Ми, діти, були винахідливіші й хитрі від голоду. Я теж поступала не дуже благородно: за мідний п’ятак виманювала хліб у шестирічної Марійки. Під час літніх канікул нас, дітей, провезли гарбою за вісім кілометрів на проривку колгоспних бур’янів. Там, на купах бур’яну, ми бачили людські трупи, які ніхто не забирав хоронити. Ми два дні працювали, і я часто відставала від старших. За те одержували по чашці патоки, якою зараз напувають худобу, й по шматочку хліба, спеченого з насіння бур’янів, що тріщав на зубах. Чоловіки видирали з гнізд під стріхами горобців, смажили і їли. Додому з поля добиралися пішки. Я часто падала, ноги не слухалися, зачіпалися за грудки. Хтось підіймав мене, наказував іти далі. І я механічно йшла.

Перед жнивами на скородінні землі хлопці поганяли коней, а я за вірьовку підіймала залізні борони, очищаючи їх від землі. Долоні взялися пухирцями. І одного дня я відмовилася йти на роботу. Краще вмерти, ніж так щоденно страждати. Вітчим нагримав на мене, і тоді я втекла в Білики до дідуся Єгора Логвина, маминого тата. Його застала помираючого від голоду. Тітка Дунька і дядько Павло гріти воду, щоб востаннє помити діда. Далі помер з голоду мамин брат, дядько Пилип, і ще багато хто з нашої родини. Не дожили до нового врожаю наші сусіди – дідусь і бабуся Шаповали.

Коли випадало вим’яти жменю зерна і з’їсти на голодний шлунок – відразу ж помирали. А за кілограм зірваних у колгоспі колосків судили тоді на 8–10 років. Люди їли їжаків, ворон, конину й собак. Вони були приречені на голодну смерть. На моїх очах комісія з трьох осіб одного дня забрала з хати останні кілограми зерна кукурудзи.

Тяжкими були й наступні роки, коли я вже навчалася в Полтаві. Довелося навідуватися й у воєнну, і післявоєнну пору. Так і пройшло життя. І сьогодні, коли знаходяться люди, котрі намагаються переконати нас, що ніякого голоду в Україні не було, я не можу мовчати. Цього не дозволяє пам’ять. І якщо є людці, котрі прагнуть приховати правду, значить є небезпека повторення гіркої історії. Будьмо ж пильні!

Харюта Євгенія

(Кустолові Кущі)

За: Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни, 2013.

***

А за тридцять третій краще не згадувати. Забирали все, навіть у горщики заглядали. І робили це свої. Казали: “Держава не залишить вас голодними”…

Як пішли ми у Красне полоти буряки, якраз в обідню перерву під’їхала підвода і “ніхто нікуди”. Посаджали всіх і повезли далеко- далеко, аж у Дрижину Греблю. Приїхали вночі, зайшли в хату, постелили соломи, полягали. По крихті хліба ковтнули, що їли не їли. На ранок сапи в руки і в поле, а там отакенний бур’ян. На обід зварили нам галушок: сама вода. Побули дві доби, бачимо, а нас все менше і менше залишається: хто вмер, хто втік. Ну і ми теж пішли, але не дорогою, а степами і болотами, тому що боялися: люди ж людей їли. Ой, було нам: ледве в хату влізли, ішли он звідкіля…

Черевко Одарка Микитівна

(Соснівка)

За: Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни, 2013.

 

Братські поховання загиблих в роки Голодомору, які відомі за спогадами очевидців на сільських кладовищах, до сьогодні не меморіалізовано. Багато одиночних могил заморених не відмічено. Хоча у Біликах, за ініціативи В. Тарана встановлено меморіал загиблим у роки Голодомору, однак він не має історичної прив’язки до пам’ятних місць.

Могили 1933 року в с. Ісаївка

«Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні» по Полтавській області фіксує у селах Білицької громади 288 загиблих. Відсутні дані по Бережнівці, Білоконівці, Богданівці, Вишневому, Вітровій Балці, Жиркам, Жукам, Зеленому, Колодяжному, Кустоловим Кущам, Марківці, Мирному, Прогресу, Свічкаревому, Славнівці, Троянам, Червоному, Червоним Квітам, Чорбівці, Шапкам, а також Галям, Кунівці, та Ліщинівці, які вийшли зі складу громади. Наводимо мартиролог із Книги пам’яті.

 

БІЛИКИ

Кількість загиблих – невідома, встановлено імена – 51 чол.

Бабич Ілля Володимирович

Гак Андріян Корнійович

Гапон Євдокия Іванівна

Гапон Іван Пантелеймонович

Гапон Іван Іванович

Гапон Марія Іванівна

Гапон Михайло Іванович

Гапон Серафима Митрофанівна

Гапон Соня Іванівна

Дяченко Євдокия Михайлівна

Жук Акрепіна Кузьмівна

Жук Георгій Кузьмович

Жук Григорій Кузьмович

Жук Дмитро Кузьмович

Жук Іван Кузьмович

Жук Катерина Кузьмівна

Жук Килина Кузьмівна

Жук Ларіон Прокопович

Жук Меланка Кузьмівна

Жук Мотря Кузьмівна

Жук Тетяна Ларивонівна

Зінич Василь Федотович

Зінич Іван Йосипович

Зінич Одарка Степанівна

Зінич Федот Іванович

Іванченко Немидора

Іванченко Федір

Іванченко Харитина Федорівна

Ісай Мотрона Іванівна

Кам'яренко Костянтин

Коба Павло Григорович

Коряк Віра Андріївна

Лата Єфрем Петрович

Масич Артем Іванович

Мелах Іван Сергійович

Мелах Кирило Ілліч

Мелах Сергій Ілліч

Михлик Харентина Пилипівна

Півень Антоніна Панфилівна

Рудик Іван Ілліч

Рудик Ілля Титович

Рудик Клавдія Іллічна

Рудик Микола Никифорович

Рудик Палагія Порфирівна

Світличний Іван Федорович

Тупиця Іван Антонович

Тупиця Микола Антонович

Тупиця Орина Кирилівна

Урізченко Надія Степанівна

Урізченко Степан

Юрченко Данило Кузьмович

 

БУТЕНКИ

У 1932 – 1933 рр. загинуло __ чол. Встановлено загиблих 58 чол.

Встановлено імена 47 чол.

Биба Захар Макарович

Зеркалій Микола

Зеркалій Софія Микитівна

Зубко Анастасія Сергіївна

Зубко Євдокія Сергіївна

Зубко Іван Захарович

Коба Іван із дружиною та п’ятьма дітьми

Коваленко Тита

Колесник Марія Федорівна

Кривошлик Василь

Логвин Артем

Ляшенко Олександр

Ляшенко Тимофій Олександрович (син)

Могила Денис Васильович

Могила Поліна Іванівна

Олійник Олександр

Рябуха Антон Федорович та двоє дітей

Рябуха Ганна – дружина

Рябуха Іван Федорович та троє дітей

Рябуха Одарка – дружина

Рябуха Федір

Рябуха Лукія – дружина

Солагуб Мерін

Стрюк Василь Костянтинович

Стрюк Єфрем Іванович

Стрюк Іван Костянтинович

Стрюк Катерина Костянтинівна

Стрюк Костянтин Іванович

Телятник Іван Павлович

Тищенко Василь Якович

Тищенко Яків Максимович

Федчун Катерина Гнатівна

Федчун Павло Гнатович

Чумак Іван Іванович

Чумак Іван Миколайович

Чумак Іван Якович

Чумак Микола Федорович

Чумак Одарка

Чумак Радіон Памфилович

Чумак Семен Якович

Чуприна Мотрона Никифорівна

Чуприна Мотрона Панасівна

Чуприна Никифор Никифорович

Чуприна Никифор Тарасович

Чуприна Олександра Никифорівна

Чуприна Тетяна Никифорівна

Шапка Григорій

 

ДРИЖИНА ГРЕБЛЯ

У 1932 – 1933 рр. Загинуло __ чол. Встановлено імена 9 чол.

Брихачко Борис Федорович

Брихачко Дуня Федорівна

Брихачко Махтей Федорович

Брихачко Федір Кузьмович

Брихачко Хроська Павлівна (дружина)

Ковтун Никін

Малімон Марія Олексіївна

Тягнирядно Марфа

Тягнирядно Назар

 

КОМАРІВКА

У 1932 – 1933 рр. Загинуло __ чол. Встановлено імена 131 чол.

Болобан Леонтій Петрович, † 15.03.1933 р.

В’юн Никифор Петрович, † 22.04.1933 р.

Василенко Іларіон Іванович, † 6.05.1933 р.

Ґава Арсеній Трохимович, † 20.01.1933 р.

Гавриш Володимир Петрович, † 28.04.1933 р.

Гавриш Ганна Федорівна, † 28.04.1933 р.

Гавриш Григорій Петрович, † 10.01.1933 р.

Гавриш Євфросинія Йосипівна, † 28.04.1933 р.

Гавриш Йосип Семенович, † 28.04.1933 р.

Гавриш Тетяна Йосипівна, † 28.04.1933 р.

Ґедзь Капітон Остапович, † 28.04.1933 р.

Горбань Петро Данилович, березень 1933 р.

Горбенко Андроник Лаврентійович, † 16.05.1933 р.

Горбенко Василина Іванівна, † 28.02.1933 р.

Горбенко Іван Лаврентійович, † 28.04.1933 р.

Горбенко Марія Митрофанівна, † 12.04.1933 р.

Гресь Афанасій Никифорович, † 28.02.1933 р.

Гресь Євлампія Іванівна, † 25.02.1933 р.

Гуєвський Никифор Миколайович, † 4.01.1933 р.

Дейнека Олексій Даміанович, † 24.04.1933 р.

Дейнека Петро Павлович, † 24.04.1933 р.

Дейнека Порфирій Олексійович, † 31.01.1933 р.

Дейнека Сидір Даміанович, † 15.03.1933 р.

Дем’яненко Василь Опанасович, † травень 1933 р.

Дженджеря Ананій Лук’янович, † 18.04.1933 р.

Дженджеря Марія Ананіївна, † 18.04.1933 р.

Дженжера Євдокія Данилівна, † 15.05.1933 р.

Дзюба Софія, † 15.03.1933 р.

Довгань Ганна Іванівна, † 26.03.1933 р.

Довгань Євдокія Іванівна, † 29.03.1933 р.

Довгань Петро Іванович, † березень 1933 р.

Дробина Андріан Михайлович, † 25.02.1933 р.

Дробина Антоніна Андріанівна, † 28.04.1933 р.

Дробина Ганна Андріанівна, † 28.04.1933 р.

Дробина Ілля Андріанович, † 3.05.1933 р.

Дудка Дмитро Сергійович, † 24.03.1933 р.

Дудка Євдокія Корніївна, † березень 1933 р.

Дудка Косьма Сергійович, † 21.02.1933 р.

Дудка Марія Дмитрівна, † 24.03.1933 р.

Дудка Мокрина Михайлівна, † 19.02.1933 р.

Дудка Настя Калениківна, † 16.05.1933 р.

Дудка Павло Сергійович, † березень 1933 р.

Дудка Пилип Степанович, † 2.04.1933 р.

Дудка Стефан Якович, † 5.03.1933 р.

Дудка Федір Якович, † 22.03.1933 р.

Дудка Феоктист Якимович, † травень 1933 р.

Захарченко Катерина Яківна, † травень 1933 р.

Захарченко Яким Феоктистович, † березень 1933 р.

Калітка Василь Якович, † 26.03.1933 р.

Кізка Василина Олексіївна, † 24.04.1933 р.

Кізка Капітон Маркович, † березень 1933 р.

Кізка Яків Петрович, † 10.05.1933 р.

Кобець Іван Семенович, † 20.03.1933 р.

Кобзар Петро Григорович, † 28.02.1933 р.

Кравченко Андрій Маркович, † 7.04.1933 р.

Кравченко Марк Федорович, † 3.05.1933 р.

Криса Олена Кирилівна, † 12.04.1933 р.

Лавриненко Федора Юхимівна, † 29.04.1933 р.

Литвин Андрій Миколайович, † 7.04.1933 р.

Литвин Андрій Миколайович, † 16.05.1933 р.

Литвин Василь Кирилович, † 20.03.1933 р.

Литвин Григорій Данилович, † 22.04.1933 р.

Литвин Даміан Прокопович, † 10.04.1933 р.

Литвин Павлина Михайлівна, † 16.05.1933 р.

Литвин Серафіма Германівна, † 18.05.1933 р.

Литвин Степаніда Федорівна, † 22.04.1933 р.

Лоза Антон Опанасович, † травень 1933 р.

Лоза Сергій Севастянович, † 15.03.1933 р.

Маковій Василь Іванович, † 24.04.1933 р.

Маковій Василь Федорович, † 7.04.1933 р.

Маковій Василь Федорович, † 6.05.1933 р.

Маковій Іван Лукич, † 30.04.1933 р.

Маковій Ірина Василівна, † 22.04.1933 р.

Маковій Катерина Прокопівна, † травень 1933 р.

Маковій Мотрона Іванівна, † 20.01.1933 р.

Маковій Федір Андрійович, † 29.03.1933 р.

Маньківська Агрипина Іванівна, † 16.05.1933 р.

Маньківська Наталія Петрівна, † березень 1933 р.

Маньківський Андрій Киріанович, † 13.04.1933 р.

Маньківський Григорій Демидович, † 23.04.1933 р.

Маньківський Єрофей Якович, † 28.02.1933 р.

Маньківський Парфентій Євлампійович, † 7.04.1933 р.

Маньковський Іван Максимович, † 20.02.1933 р.

Меюс Андріан Гаврилович, † 25.01.1933 р.

Меюс Валентин Іванович, † 23.03.1933 р.

Меюс Іулита Прокопівна, † 22.04.1933 р.

Мізін Домникія Іванівна, † 17.05.1933 р.

Мізін Федора Матвіївна 3.05.1933 р.

Мотузка Михайло Олексійович, † 21.02.1933 р.

Небера Марко Маркіянович, † 26.04.1933 р.

Нечитайло Ананій Федорович, † 28.01.1933 р.

Нечитайло Іван Павлович, † травень 1933 р.

Пронженко Віра Миколаївна, † 15.05.1933 р.

Рибалка Євфросинія Петрівна, † 8.04.1933 р.

Скляр Андрій Ілліч, † 12.01.1933 р.

Скляр Іван Петрович, † 22.03.1933 р.

Скляр Іван Полікарпович, † 26.04.1933 р.

Скляр Полікарп Опанасович, † 15.03.1933 р.

Степаненко Микола Іванович, † 26.03.1933 р.

Титанич Марія, † 19.02.1933 р.

Триполець Петро Тимофійович, † 29.03.1933 р.

Триполець Іван Кирилович, † 15.03.1933 р.

Триполець Тимофій Юхимович, † березень 1933 р.

Труш Пелагея Семенівна, † 14.01.1933 р.

Труш Прокопій Максимович, † 12.04.1933 р.

Федоренко Гаврило Гаврилович, † 23.04.1933 р.

Федоренко Гаврило Хомич, † 24.03.1933 р.

Федоренко Зіновія Кіндратівна, † 6.05.1933 р.

Федоренко Кирило Артемович, † 20.05.1933 р.

Фіра Павло Федорович, † березень 1933 р.

Харченко Петро Романович, † 24.04.1933 р.

Хлистун Раїса Андріянівна, † 20.01.1933 р.

Христовий Федір Михайлович, † березень 1933 р.

Цаспленко Оксана Михайлівна, † 22 січня 1933 р.

Чепала Косма Трохимович, † 13.02.1933 р.

Чепала Юхим Федорович, † 29.01.1933 р.

Черевко Єрофей Іванович, 22.04.1933 р.

Черевко Ісак Іванович, † 21.03.1933 р.

Черевко Костянтин Ісакович, † березень 1933 р.

Черевко Парасковія Кіндратівна, † 30.04.1933 р.

Черевко Петро Опанасович, † 6.05.1933 р.

Шатух Василь Васильович, † 19.02.1933 р.

Шатух Клим Никифорович, † березень 1933 р.

Шатух Олександра Ваксилівна, † 20.03.1933 р.

Шатух Петро Федорович, † 12.04.1933 р.

Шатух Федір Никифорович, † 21.02.1933 р.

Щедрах Агрипина Кирилівна, † 4.01.1933 р.

Щедрах Марія Федорівна, † 7.05.1933 р.

Юрко Даміан Трохимович, † березень 1933 р.

Юрко Митрофан Аксенійович, † 28.02.1933 р.

Юрко Ольга Митрофанівна, † 28.02.1933 р.

 

ЛОГВИНИ

Неіснуюче. У 1933 р. – Марківської сільської ради.

У 1932 – 1933 рр. загинуло __ чол. Встановлено загиблих 30 чол.

Встановлено імена 16 чол.

Бакай (родина з 4 чол.)

Володський Прокіп

Довбня (уся родина)

Замкова Ольга

Замкова Поліна

Коваленко Настасія Леонтіївна

Кривошлик Іван

Кривошлик Сергій Артемович

Логвин Андрій Андрійович (із родиною)

Логвин Вихтір Нихтодійович (sic!)

Логвин Карпо (із 5 дітьми)

Логвин Марія

Логвин Марія Нихтодіївна

Логвин Онисько Никанорович

Фанасій (уся родина)

Чорний Нія

 

РУБАНИ

У 1932 – 1933 рр. Встановлено загиблих 15 чол. Встановлено імена 14 чол.

Бажан Дмитро Андрійович

Бажан Катерина Петрівна

Бажан Костя Андрійович

Бажан Марія Андріївна

Бажан Марія Петрівна

Бажан Марта Андріївна

Бажан Павло Іванович

Копелець Іван Іванович

Копелець Іван Миколайович

Копелець Сергій Іванович

Рубан Євдокія Назарівна

Тернова Марта Назарівна

Терновий Семен Григорович

Чернець – двоє малолітніх дітей, вік/стать невідомі.

 

СТЕПОВЕ (раніше Чапаєве)

У 1932 – 1933 рр. Загинуло __ чол. Встановлено імена 7 чол.

Гончаренко Ганна Карпівна, 1926 р.н. (дочка Марфи)

Гончаренко Марфа, 1899 р.н.

Гончаренко Микола Карпович, 1929 р.н. (син Марфи)

Скорик Іван

Скорик Михайло Семенович, 1927 р.н.

Скорик Одарка (дружина Івана)

Скорик Семен, 1897 р.н. (брат Івана)

 

ЧУМАКИ

У 1932 – 1933 рр. Загинуло __ чол. Встановлено імена 2 чол.

Чумак Іван Григорович, 1930 р.н.

Чумак Микола Федорович, 1870 р.н.

За: Національна книга пам'яті жертв Голодомору

1932 – 1933 років в Україні. Полтавська область. –

Полтава: Оріяна, 2008.

 

Примітки:

*Первая пятилетка

**Селянські повстання 1929 - 1932

*** Архівний відділ УСБУ Полтавської обл., спр. №  16745-П, арк. 34 - 35зв.

****Голодомор в Україні (1932 - 1933)

*****Партійно-радянське керівництво УСРР під час голодомору 1932–1933 рр., 2013. – с. 213 – 215; Дубина О. Кобеляцький Голодомор: історія керівника, якого звинуватили узриві хлібозаготівель

******Свіча пам’яті; Голяник В.П. Трагічні сторінки моєї вітчизни – Кобеляки: КП “Видавництво “Кобеляки”, 2013.

Євгеній Калашник,

директор Білицького краєзнавчого музею