Білики: до історії самоврядування (1654 – 2020)

 

7 грудня в Україні відзначається День місцевого самоврядування. Конституція України та Закон визначають самоврядування, як гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Самоврядні традиції у Біликах нараховують понад 350 років та беруть початок в середині XVII століття.

 

Не пізніше 1654 р. містечко, а донедавна слобода, Біликів Брід стає центром Білицької сотні Полтавського полку Війська Запорозького обох берегів Дніпра. Назва населеного пункту в джерелах поступово трансформується в «Біликів» (1657), «Білики» (1691) [2, с. 39 – 40; 15, с. 329].

Білицька сотня включала містечко Білики і села: Боярка, Федорівка (Злодіївка) та Комарівка. Сотня – це не сто козаків. Наприклад у 1756 р. у Білицькій сотні за ревізією було 1 767 чоловік різних станів. Козацтво Білицької сотні поділялося на курені – з відомих: Боярський, Заворсклянський, Лісний. Очолювана сотником, сотенна канцелярія управлялася виборною старшиною – сотенними отаманом, писарем, хорунжим та осавулом. Канцелярії підпорядковувався штат служителів. Села та курені також очолювалися отаманами. Старшина складала сотенний суд.

Влада сотника була надзвичайною, однак і обов’язків він мав більше ніж прав та привілеїв. Початково сотника обирали на сотенній раді. Указом Петра І у 1715 р. було встановлено новий порядок виборів полкової та сотенної старшини. За ним із можливих претендентів обиралося 2 – 3 кандидатури. З них гетьман та царський резидент і призначали сотника та представляли його в Сенат. Таким чином Петербург узурпував кадрові повноваження сотенних рад [6, с. 75; 9, с. 124].

Титульний аркуш Білицької ратушної книги.
Частина про прибутки та видатки. 1722 р.
(Фонди ЦДІАК)

На ранг старшини часто призначалися відставні запорожці. Цікаву біографію розповідає військовий писар Андрій Іосифов, який у серпні 1752 р. просив ранг білицького городового отамана: «отец мой Иосиф Григориев служил в сотне полковой Миргородской в козачом звании и после избран в том же Полковом Городе Миргороде сотенним писарем где четиринадцят лет обретался и был в походах, а по умертвии его я нижайший в той же полковой сотне будучи козаком в двух походах Днестровском и Хотинском верно радетелно служил а з 740 года из дому отлепившись служил в Войске Запорозком Низовом во многих по званию моему определених нарядах и по косающимся к высочайшому  Ея Императорского величества интересу ввереним мне секретним делам добропорядочно как велит верност раба присяжная должность изправлялся и по усмотреню верних моих служб будучи от тамошнего войска запорозкого низового избран войсковим писарем должност оную безпорочно содержал» [13, арк 2].

Містечко Білики було ратушним. Управління ратуші складали війт, бурмістри, писар. Ратуша вирішувала адміністративні, судові, фінансові питання. Ратушна книга Біликів за 1722 р. збереглася саме в частині видатків [5]. Також відомо, що Білицька ратуша за 20 талерів викупила в козаків чавунну гармату, яку ті витягнули сітями з моря на риболовлі [9, с. 366]. Місто мало городовий герб, відомий за печатками 1721 та 1746 р.

"Печать города Белики", 1746 р.
(Фонди Чернігівського історичного музею ім. В.Тарновського)

З остаточною ліквідацією Війська Запорозького, полкового устрою та козацьких вольностей, після низки адміністративних реформ (роти, намісництва тощо), указом від 27 березня 1803 р. в Полтавській губернії створюється Кобеляцький повіт. Білики стають його волосним центром [1, с. 24]. На початку ХІХ ст. відомі Першобілицька та другобілицька волості. З них в 1860-х рр. виокремлюються три: Білицька, Вовчоріцька та Чорбівська.

Адміністрування у волості здійснювала волосна управа на чолі з старшиною, писарем, старостами та незначним штатом. Управа знаходилася в окремому будинку, в ньому ж було арештантське приміщення на 10 чоловік [14, с. 342]. Перед управою відбувалися сходки селян, покарання тощо. Наприклад, судовий документ 1830 р. описує покарання селян називаючи волосну управу на російський манер «сборная изба»: «наказать в том же местечке при сборной избе через полицейских служителей плетьми. Мартынова 30, Трофима Губенка 40, Наталью 20, а Настасью и Елену, каждую по 15 ударов и потом сослать в Сибирь на поселение» [8, арк. 1 зв.]. Волость поділялася на сільські громади. В Білицькій волості на 1873 р. їх нараховувалося 4 [14, с. 338].

Волості Кобеляцького повіту на 1900-ті рр. Виділено Білицьку.
(За схемами Кустари и ремесленники Полтавской губернии, 1901)

На 1871 р. Білицький волосний суд складався з шести виборних на один рік суддів, які почергово засідали по троє. Але перед судом селяни, як правило, зверталися до сільського старости, який і вирішував справи. «Помирившиеся ставят обыкновенно магарычи» [14, с. 340].

На початку радянської влади Білики зберігали свій статус містечка. З 7 березня 1923 р. містечко отримує статус села, стає центром сільської ради [3, с. 58] та районним центром Харківської області. Район утворився з Білицької, Вовчоріцької та Чорбівської волостей. Він включав Білицьку, Велико-Кобелячківську, Дрижино-Греблянську, Іванівську, Кустолово-Кущівську, Марківську, Маячківську, Супротивно-Балківську та Чорбівську сільські ради, населення становило 41 161 чол. [1, с. 51; 10, арк. 331 – 346; 11, арк. 96 – 172; 4, с. 59.].

Будинок Білицької сільської (1923- 1957), селищної (1957-1979),
районної (1923-1925) рад, сільської управи (1941-1943).
З 1979 р. будинок музею. Фото автора, 2010 р.

Невдовзі, 3 червня 1925 р., район було розформовано, Дуже короткий час Білики відносилися до Новосанжарського району, що можна простежити наприклад за замітками у пресі. Того ж 1925 року Білицьку сільську раду було включено до складу Кобеляцького району. За переписом 1926 р. вона включала 21 населений пункт. Населення самих Біликів становило 3 939 чоловік обох статей (924 господарства), сільради – 6 159 чол. [12, с. 49 – 50]

Замітка про освіту в Білицькому районі.
(Більшовик Полтавщини.-1924.-№10 (15 листопада), с. 3)

Сільська та районна ради розміщувалися в колишньому будинку священика на Горі. В роки німецької окупації, з вересня 1941 по вересень 1943 рр. там само розмістилася сільська управа. У 1957 р. Білики отримали статус селища міського типу, відповідно і рада стала селищною.

Наприкінці 1979 р. будинок ради було передано для музейних потреб і сьогодні це Білицький краєзнавчий музей. Селищну раду було переведено в будинок на пл. Мате Залки, 12, що початково будувався як колгоспне управління (сьогодні – житловий будинок на пл. Історична, 12), а невдовзі у будинок на вул. Кобеляцькій, 53а, де перебуває до сьогодні.

Будинок на вул. Історичній, 12.
(Фото М.П.Проскурні, 1980-ті рр.)

З 2020 р. Білики – центр об’єднаної громади Полтавського району, до якої входить 27 населених пунктів розділених на 6 старостинських округів, із загальним населенням понад 11 тисяч чоловік [7].

Будинок на вул. Кобеляцькій, 53а.
(Фото автора, 2020 р.)

 

Джерела та література:

1. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648 – 1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. – Вид. друге. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2012. – 400 с.

2. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – Т. 15 1658 – 1659. – СПб: Типография А. Катанского, 1892. – 275 с.

3. Білики // Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – Київ, 1992. – с. 57 – 59.

4. Білицький район // Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – Київ, 1992. – с. 59.

5. Відомість від 18 грудня 1722 р. про прибутки і видатки ратуші містечка Біликів. 1722 // ЦДІАК, ф. 51, оп. 3, спр. 824. – 6 арк.

6. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. – Київ: Ін-т іст. НАНУ, 2009. – 270 с.

7. Паспорт Білицької громади // Білицька громада [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://bilycka-gromada.gov.ua/news/1627372186/ (6.12.2023 р.)

8. Про вбивство селянами поміщика за побиття та жорстоке поводження з ними. 1830 // ЦДІАК, КМФ №4, оп. 1, спр. 193. – 2 арк.

9. Слабченнко М.Є. Малорусский полк в административном отношении : историко-юридический очерк. – Одесса: Техник, 1909. – 436, ІІІ c.

10. Списки осіб позбавлених виборчих прав по сільрадах Полтавської округи. 1.10.1923 – 27.10.1923 р. // ДАПО, ф. Р-363, оп. 4, спр. 1. – 348 арк.

11. Списки позбавлених виборчих прав по районам Полтавської округи за 1924 рік. 1.10.1924 – 24.10.1924 р. // ДАПО, ф. Р-363, оп. 4, спр. 7. – 406 арк.

12. Список залюднених місць Полтавської округи за Всесоюзним переписом на 17 грудня 1926 року. – Полтава, 1927. – 201 с.

13. Справа про призначення колишнього запорозького військового писаря Йосифова городовим отаманом Білицької сотні. 1752 // ЦДІАК, ф.269, оп. 1, спр. 1168. – 6 арк.

14. Труды комиссии по преобразованию волостных судов. Том 4. Харьковская и Полтавская губернии. – СПб: В Канцелярии, 1873. – 667 с.

15. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских казаков. – Т. І. – Владимир: Тип.-лит. Губернского Правления, 1908. – 1076 с.

 

Євгеній Калашник,

директор Білицького краєзнавчого музею