Нестор Махно і Білики

7 листопада 1888 р. народився отаман анархістів

 

У 1921 році вир української революції послабився. Перемоги більшовиків на фронті диктували згортання різних політичних рухів, переведення на нелегальне становище, перенесення осередків за кордон, а часто і їх загибель.

Зведення секретно інформаційного відділу Раднаркому від 3 травня 1921 р. повідомляє про появу на Полтавщині загонів Революційної повстанської армії Нестора Махно.

28 квітня махновці з’являються біля Нехворощі, де були оточені. Із втратами (150 вбитих і поранених, 40 коней, 6 кулеметів «Максим» та ін.) вони прориваються до Кишеньки. На 1 травня об’єднаний загін у 300 кавалеристів-махновців при 12-ти кулеметах зайняв містечко Озера, а згодом відступив на захід*.

Метричний запис про народження Нестора Махно
(ДАЗО, ф. 5593, оп. 2, спр. 469)

Махно перебував на Полтавщині до кінця червня 1921 р., проводячи рейди на прилеглі регіони. 27 червня 1921 р., на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, М.В.  Фрунзе було рекомендовано звернути увагу на необхідність терміново вигнати Махна з Полтавщини в одну з голодуючих губерній, якщо ліквідувати його швидко виявляється неможливим**. Вже 28 серпня Махно переходить румунський кордон і залишається у еміграції. Зведення червоноармійського штабу збройних сил України і Криму фіксують його втечу: «Остатки банды Махно под командой Петренко, соединенные с бандой Лихо, общей численностью до 100 сабель, при 4 пулеметах, преследуемая 24 кавполком 28.8, пройдя через Цыбулевку, Б.-Крикливцы, Рудника и Студенное (35 – 40 в. с.-з. и зап. Ольгополя), к вечеру того же числа, под обстрелом пограничных частей переправилась через Днестр в 25 верстах выше Каменки и ушла на румынскую сторону»***.

Про махновців у Кобеляцькому повіті, але починаючи вже із січня, занотує у своєму щоденнику прикажчик М.Т. Бобошко: «12 січня. В уезде сильно тревожно, говорят, что появились отряды Махна; 13 січня. В уезде масса повстанцев, это уже факт, и сегодня к нам в город пришел большой отряд с артиллерией и пулеметами.; 6 – 27 квітня. В уезде опять беспокойно, появилось много повстанцев; но, в общем, тихо; 30 – 31 травня. Везде не спокойно. Махно продолжает гастролировать по прежнему, власть бессильна бороться с ним»****. Згідно мемуарів В.П. Замкового, «У плині часу», саме навесні 1921 р. Нестор Махно квартирував у Біликах. Валентин Полікарпович залишив такі спогади:

Зведення Полтавського губвиконкому
про махновців у Кобеляцькому повіті
(ДАПО, ф. Р-1503, оп. 2, спр. 6)

«…одного разу, по весні 1921 року, сидячи в шкільній залі на черговій [театральній – Є.К.] постановці, ми стали свідками несподіваної події. Саме завершувалась передостання дія героїчної інсценізації, коли звільнялись з рук озвірілої куркульні продармійці. Це видовище викликало радісне пожвавлення глядачів.

В цю патетичну хвилину на сцені раптово виростає чудернацька постать – велет у чорній рясі, обвішаний від шиї до литок трофейними кишеньковими годинниками, а незабаром до нього приєднується молодик у пенсне з вусами а-ля Вільгельм ІІ, в широченному галіфе, крагах і сяючих штиблетах.

Появу нових колоритних дієвих осіб публіка зустрічає вибухом реготу. Та ченцеві така реакція не подобається. Обличчя його звіріє, він рвучко видобуває з кишені ряси наган і розряджає його в стелю – то були не бутафорські постріли. Глядачі принишкли, бо на них уже націлився маузер вусаня, який грасуючи починає промову:

– Патриції, спокій! Станція, пошта, буцегарня й громадський нужник в наших руках. Ми, вільні брати з Гуляй Поля, удерлись до вас з дружнім візитом. За хвилину сюди особисто прибуде батько Махно, який має намір проголосити вам епохальну лекцію «Анархія – мати порядку», тож, вважайте себе мобілізованими до її завершення. Гадаю, у вас вистачить розуму належно оцінити красномовство Нестора Івановича, бо кращого оратора не було з часів Демосфена. А тим часом ховайте годинники, щоб не опинились вони на цій живій вітрині, але золоті речі, обручки, сережки, зубні коронки – кидайте он тому центуріону в торбу, коли почне обходити вас. І жодних ексцесів – цього не полюбляє філантропія і мій маузер…

І справді, після того як на сцену виносять портрети Прудона, Бакуніна, Кропоткіна і Махна, за якийсь час озброєні головорізи висунули наперед високу трибуну з намальованим перехрестям блискавок, розбитих грат і поваленої царської корони, а на ній недбало сидячого горезвісного бандита з аскетичним обличчям інтелігента-учителя, на яке безмежне свавілля і алкоголізм наклали садистську маску. Майже кожної миті те спотворене обличчя закривалось густим волоссям, а з-під нього долинав тонкий, майже жіночій, голос.

Махно не часто дозволяв собі погратись в демократію й козирнути вчительським красномовством. Як правило, він починав своє господарювання з пострілів і канчуків. А це, бач, спробував свої «ораторські здібності» й довго теревенив про перевагу анархістських принципів людського спілкування, коли кожний «сам собі пан», коли «індивідуалізм виступає рушійною силою добробуту й можна плювати на всякі закони і авторитети». Закликавши бажаючих вступати до його війська і роздавши кілька номерів власної газети «Набат», Махно зажадав добровільної явки волвиконкомівців, оголосив реквізицію коней і дав селу два дні на сплату значної контрибуції «за щастя бачити серед себе братчиків-анархістів».

А на ранок на подвір’ї попа Кобіщанова, де розмістився штаб банди і сам отаман з коханкою [очевидно мова про дружину – Галину Кузьменко], трапився зухвалий випадок. Кучер відчинивши дверцята карети першої дами махновців, і угледівши вирізані шкіряні сидіння і спинку, зомлів від страху і несподіванки. Страшний був у гніві сам Махно, підюжуваний вередливою коханкою: «Бач, як плюють на твій авторитет». Вартового повісили за ноги поки він не залився. До двору зігнали десяток чоловіків з сусідніх дворів і люто били їх. Було спалено клуб й набагато збільшено контрибуцію, накладену на село.

Десь на третій день, як поширились чутки, що з Полтави вирушили червоноармійські загони, влада анархістів закінчилася – банду наче вітром здуло. Усім повелося веселіше, з полегшенням передихнула і молодиця Марія Сторук, яка жила у нас на квартирі. Це вона ризикнула насміятись з найбільшого злодія тих часів. Озброївшись гострою бритвою, уночі непомітно від вартового прокралась в карету й заходилася там господарювати. Незабаром вона і я, десятирічний хлопчина, стали власниками найліпших у селі чобіт…»*****

На сьогодні мемуари В.П. Замкового – єдине джерело, яке згадує, що у Біликах перебував саме Нестор Махно. А цитата «...на подвір’ї попа Кобіщанова, де розмістився штаб банди і сам отаман з коханкою...» вказує, що він мешкав саме у будинку де нині розташовується Білицький краєзнавчий музей. Розмірковуючи об’єктивно, маючи не верифіковані мемуари, можна припускати, що це був і махновський командир Феодосій Щусь, і отаман анархістів з Костянтиноградського повіту – Іванюк. А колоритність образу «молодика у пенсне з вусами а-ля Вільгельм ІІ, в широченному галіфе» нагадує нам, що музична комедія Андрія Тутишкіна, «Весілля в Малинівці», вийшла на екрани за 15 років до написання мемуарів, у 1967 р.

Білицький краєзнавчий музей.
У 1921 р. будинок священика О.І.Кобищанова.

Помер Н.І. Махно 6 липня 1934 р. у Парижі, від туберкульозу. Похований на кладовищі Пер-Лашез, у стіні комунарів (відділ 87, урна №6686).

 

Примітки:

* Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918 – 1921. – с. 619 – 620.

** Махно Нестор Іванович.

*** Нестор Махно... – с. 678.

**** Погода Ю.В., Попруга Ю.А. Дневник приказчика. – Полтава: Фирма «Барз» Инк., 2005. – с. 246, 248, 255, 256

***** Замковий В. У плині часу (Білики і біли чани). Журнальний варіант. – 1982 р. // Архівний відділ Бахмутської ради, ф. 492, оп. 1, спр. 548. – арк. 17 – 19.

Євгеній Калашник,

директор Білицького краєзнавчого музею