Товариство «Друзі статевих зносин» та 3 537 карбованців: біличани у горнилі Великого терору

 

5 серпня 1937 року вступила в дію постанова «Про антирадянські елементи». Це ознаменувало початок Великого терору – наймасовішої, за Радянського союзу, «чистки» суспільства від «елементів», які не годилися для будівництва комунізму. Репресії відбувалися в усіх регіонах і торкнулися усіх без винятку верств населення. Протягом 15 місяців «спецоперації», за підрахунками дослідників, у державі розстрілювали близько 1 000 осіб на добу. Загалом, за політичними звинуваченнями було розстріляно, відправлено на заслання або депортовано понад два мільйони громадян. «Бутівський полігон», «Соловки», «Сандармох», «Биківня» – стали власними назвами, що втілили у собі жах одних та підлість інших учасників терору.

До 80-х роковин, постановою Верховної Ради України, дату 5 серпня було оголошено Днем пам’яті жертв Великого терору.

У Біликах та волості більшовицький терор розпочався одразу, зі встановленням радянської влади. Переслідування та розстріли заможних селян, священиків, рядових віруючих, офіцерів, чиновників, освічених громадян, просто підозрілих, як правило за доносом або попереднім допитом «свідків» – було їх елементом. Пізніше прийшли розкуркулення, «вилучення лишків у буржуазії», позбавлення виборчих прав, боротьба з бандитизмом…

Педагог Григорій Ващенко, який мешкав у Біликах протягом 1921 – 1923 рр., у своїх спогадах неодноразово змальовує тогочасну атмосферу в Біликах:

«До Юрія Петровича буквально прибіг один студент, білицький мешканець, і схвильовано заговорив.

Григорій Ващенко

— Юрій Петровичу, ідіть скоріше у виконком... Зінаїду Григорівну можуть розстріляти.

— Що за нісенітниця? За що розстріляти?

— Смоляга вимагає... Так уже декілька чоловік було розстріляно... Юрій Петровичу, ви йдіть у виконком, а я побіжу до жінки голови виконкому... вона вчилась у Зінаїди Григорівни.

Схвильований і здивований пішов Горовий у виконком і вступив у кімнату "президії". "Начальство" було в надзвичайно збудженому стані. Смоляга стояв коло столу і, вимахуючи руками, кричав.

— Всіх цих буржуїв треба розстріляти... Мене поставила радянська влада на чолі незаможних селян, тих, що боролись і борються за революцію, а вона, жирна буржуйка, носа дере... Іде і здоров мені не каже... Та подивиться на її жирну пику... Це ж сама контрреволюція... А-а-а, це й ви прийшли, товаришу професоре? — звернувся він до Горового, побачивши його коло дверей. Ви теж одним миром з нею мазані... Хто вас сюди прохав?

— Мене повідомили, що тут розглядається справа вчительки педагогічних курсів Еґерс. Губерніяльний відділ освіти доручив мені керівництво курсами. Я відповідаю за своїх педагогів. Коли хтось із них зробив щось незаконне, я мушу донести про це в Полтаву і звідти чекати вказівок.

— Так що це таке?.. Це виходить, що ми зобов'язані за кожним разом, що б тут у нас не трапилось, звертатись у Полтаву, а може ще скажете, й до самого Леніна? А де ж революція?.. Де власть на місцях?.. Та коли б ми так чекали й запитували про кожного буржуя, контрреволюція давно б нас подушила...

— Правильно! — заговорив начальник міліції. Товариш Смоляга каже правду... Треба дєйствовать швидко, по-революційному... Скільки ми тут знищили буржуїв, а хіба ми кого питались?...»;

«— Жах, що робиться... Чи це люди, чи звірі? .. Уявіть собі... вивели на вигін всю родину, на очах людей розстріляли всіх дорослих: і чоловіків і жінок... а дітей сюди привезли... Тільки парубок вирвався і втік... стріляли та не поцілили... А майно все між собою поділили.

— Хто ж це зробив і за що?

— Хто ж зробив? Та наше ж начальство... Смоляга, Рибка, Дроботько, і наш Кондратюк брав участь... А ще учитель називається... Грабіжники, бандити.

— Все ж таки за що їх розстріляли, за яку провину?

— Яка там провина? Були собі добрі господарі, працювали й жили не в злиднях... Треба було їх знищити... Наклали «продразвьорстку» три тисячі пудів. Люди ніколи не мали стільки хліба, не вивезли та ще й при сусідах поскаржилися на здирство. Цього було досить. Зразу показовий суд і розстріл, щоб люди боялися... Так багатьох уже розстріляли... Народ тремтить і писнути не сміє, а вони наживаються.»¹

Великий терор прийшов у Білики, тоді село, одразу – в серпні 1937 р. «Доказами» ставали висловлювання, майновий стан, національне походження арештованих, піднімалися й старі справи. Терор мав торкнутися кожної родини. Скеровувалося це вищім партійним керівництвом, а виконувалося особливими трійками на місцях. Більшість виконавців вижили та зробили гарну, за радянськими мірками кар’єру. Але цей нарис не про них. Він присвячений пам’яті жертв.

Знайомимо вас із долями двох біличан, які зазнали репресій більшовицької влади.

***

Григорій Софронович Вовченко народився 1 квітня 1910 р. у родині козака Білицької волості й товариства, Софронія Савича. Протягом 1918 – 1927 рр. навчався у школі, вступив до Полтавського педтехнікуму, з 1928 р. до 1932 р. навчається у Полтавському ІНО. У 1932 – 1934 рр. вчителює у с. Жовнине, Градизького району, потім короткий час у Лисичанську де вступив до ЛКСМ та отримав паспорт, Полтавському медтехнікумі, а з січня 1935 р. – викладачем соціальної економії у сільськогосподарському будівельному інституті м. Полтава. Мешкав у Полтаві по пров. Бумажному, 9 у кв. 3. Помешкання винаймав у дружини прикажчика готового плаття Ревеки Веніамінівни Рубановської, а у 1932 р. одружився на її дочці, медсестрі Фані Менделевні Рубановській. У 1934 р. подружжя народило сина, Михайла.²

Відремонтований будинок по пров. Бумажний, 9.
(Google maps)

Тим часом, навесні 1929 р., при Центральній науковій бібліотеці м. Полтава, паралельно легальному літературному гуртку, почав діяти нелегальний. Його натхненником виступав Марко Гайсинський. До гуртка одразу входило семеро молодих людей 16 – 17 років: син торговця взуттям Борис Кириченко, син охоронця ДОПРу Борис Скосарь, дочка торговця морозивом – Марія Єгорова, що характерно, росіянка, та інші. Таємні зустрічі проводилися у «Інститутській рощі», або біля Хрестовоздвиженського монастиря, або ж на квартирі Єгорових. Читали літературу «українського буржуазного відродження» – Вальдшнеп, Хвильовий, Підмогильний, Винниченко, Кухтін, а також Єсєніна, Достоєвського тощо. У отриманні забороненої літератури допомагав завідувач літературним кабінетом бібліотеки – Перелетний. Чи це прізвище – наразі невідомо. Також на літературу ішли членські внески – по 1 крб, які збирала дочка пічника, Євгенія Денисенко. Навесні 1930 р. Гуртківці обговорювали розпочату політику колективізації. Проголошувалися доповіді про те, що вона зменшить продуктивність села і згуртує селян проти совєтів.³

На початку осені 1930 р., після літньої бездіяльності, молоді люди вирішили перетворити гурток на організацію. Почали писати антирадянські твори, як наприклад Борис Кириченко – оповідання «Сентиментальна історія», де критикував заходи влади. Планували підпільну типографію, крадучи з типографії шрифти, воєнізовану дружину, перейшли до вербовки кадрів серед однолітків. Виключені з навчальних закладів активісти відправлялися в інші міста – Расчинський у Київ, де створив гурток на 5 – 6 чоловік у «Ленінській кузні», Григорій Талан – у Драбово тощо⁴.

«В это время литературный кружок при УНБ превратился в открытую фрондируемую богему» – відмічав на допиті його організатор, Марко Гайсинський. У той час Гайсинським і було завербовано студента Полтавського ІНО Григорія Вовченка.⁵

У лютому 1932 р. від Талана із Драбова прийшов Микола Варенич і приніс програму подальших дій організації. Гайсинський свідчив: «Программа была озаглавлена “Программой Общества Друзи полових зносин”, якобы для зашифровки действительности… помню одно, что был следующий пункт: – “Использовать ГАЛЬСИНСКОГО, как теоретическую силу” – меня такая неосторожность возмутила и я забрав программу, дома сжег боясь последствий» Не дивлячись на готовність спокутувати провину, 11 грудня 1932 р. трійка присудила Марку Хаїмовичу Гайсинському 10 років таборів⁶.

Ордер на арешт Г.С.Вовченко
(АВ УСБУ Полтавської обл.)

Свідчення Гайсинського привели слідчих ГПУ до Вовченка. Ордер на його арешт
був виданий 25 квітня 1935 р. На допиті 27 квітня він свідчив, що коли був студентом ІНО виникли матеріальні труднощі, а від них антирадянські настрої. «Вследствие того, что по нашему мнению Украина находилась в колониальном положении, зависимая от России, то Москва ведет политику на обнищание Украины и что союзное правительство во главе с тов. Сталиным не обеспечивает свободного экономического и культурного развития Украины, наша контрреволюционная организация ставила своей целью свержение сов. строя на Украине, создания самостоятельной Украинской республики, во главе правительства которой должны быть поставлены профессора, люди науки, как профессор Грушевский и другие»⁷. Далі йшлося про теракти заплановані «Друзями полових зносин», наприклад про розстріл керівництва партії з кулемета. Але 12 вересня Григорій Софронович скаржився генеральному прокурору СРСР на слідство. Слідчий змушував підписати те що його цікавило, підписати чужі свідчення, погрожував звільнити дружину з роботи. Закінчуючи він писав: «Я прошу Вашого втручання. Все настільки перекручено, що примусило мене піти на самогубство. Я жалію що мене зняли з ришотки. Я ні в чому не виновен…»⁸.

28 липня 1936 р., помічник прокурора зі спеціальних справ, Липський, постановив «ВОВЧЕНКО Григория Сафоновича из под стражи освободить и дело его в уголовном порядке за недостаточностью собранных доказательств прекратить»⁹.

У перші місяці Великого терору, 6 листопада 1937 р., на арешт Г.С. Вовченка було виписано другий ордер. За п’ять днів перед тим не зафіксований ніяким іншим чином колишній співробітник ОДТО УДБ, Едуард Петер, доповів у рапорті, що понад рік тому чув від Вовченка у ДОПРі фразу: «Вот я дурак, что признался, другой раз буду умнее», а звільнено його було за пропозицією ворога народу¹⁰. І начебто саме ця репліка, кинута арештантом, потягнула за собою нове затримання.

Головним свідком, а за словами Григорія Вовченка і заявником, повторного слідства виступив його двоюрідний брат – Лаврентій Трохимович Ананенко. Біличанин, який мешкав у Полтаві, бухгалтер, батько чотирьох дітей, він «не считаясь с родством, посчитал своим гражданским долгом сообщить в соответствующие органы», що батько арештованого, Софрон Савич Вовченко, був бухгалтером на станції Полтава-Південна під час Української революції 1917 – 1921 рр., мав стосунки із петлюрівським комендантом Полтави – Андрієм Міщенко. Його брат, Степан Савич, був петлюрівським комісаром Катеринославської залізниці. А також, розповів, що був здивований звільненням свого брата з тюрми. Безумовно важливими виглядають і свідчення Софії Климентіївни Барабаш, співмешканки у будинку по пров.  Бумажному, 9, якій «О антисоветской деятельности Вовченко Г.С… ничего не известно, но он, как и его жена, смотрели на нас недоброжелательно…»¹¹.

Довідка з Білицької с/р на Г.С.Вовченка
(АВ УСБУ Полтавської обл.)

На підставі цих свідчень, 30 листопада 1937 р. засідання особливої трійки присудило Г.С. Вовченку 8 років виправно-трудових таборів. Покарання він відбував у Першій трудовій колоні Амурського залізничного будівельного табору НКВС на Далекому Сході (АМЛАГу), м. Свободний¹². За результатом наново поданих скарг, про особисті рахунки з єдиним заявником – Л.Т. Ананенко, 29 жовтня 1939 р., постановою ОДТО ГУГБ НКВД, Григорія Софроновича Вовченка було звільнено із табору, реабілітовано 2 лютого 1995 р.¹³ 

А Лаврентій Трохимович Ананенко, з яким Григорій Софронович, на квартирі по пров. Бумажному, 9, у 1935 р. вечорами грав у лото і вів розмови на сімейні теми, був арештований 26 червня 1941 р. Йому інкримінувалася приналежність до троцькістської групи. Із наближенням фронту до Полтави, 16 серпня 1941 р., ЗК Ананенка евакуювали у м. Мамадиш ТААРСР. 16 грудня він свідчив, що з 1927 і до 1940 року був секретним співробітником НКВС на псевдо «Галь» та «Вистрєл», який був «влит» до троцькістської організації з метою її викриття. Окрім того він власноручно свідчив: «За период моей работы в НКВД, я выполнял всякую работу, не только троцкистов, а и националистов и даже фашистов немцев, т.к. приходилось раскрывать в процессе жизни» де він помер у Казанській обласній лікарні від туберкульозу, 4 серпня 1942 р., про що було складено відповідний медичний акт.¹⁴

Ананенко Л.Т. близько 1936 р.
(АВ УСБУ Полтавської обл.)

***

Інакше склалася доля шеф-кухаря Санаторія ХОПК у Біликах, Петра Павловича Валецького.

За анкетою НКВС, він народився у родині мірошника повітового містечка Бережці, Кременецького повіту, Волинської губернії (нині Тернопільська обл.), 17 серпня 1893 р. Поляк. Вірогідно, родина була католицька, оскільки у метричних книгах православної Введенської церкви містечка запису про його народження не знайдено¹⁵.

У 1911 р. працював у м. Вінниця, помічником повара готелю «Савой». У 1914 р. переїхав в Одесу. По мобілізації пішов у царську армію, де прослужив з 1915 до 1918 р. Демобілізований, повернувся в Одесу, де прожив до 1922 р. Там він закінчив Інститут дієтної кулінарії. Так Петро Валецький залишився у СРСР. З 1933 р. мешкав у Білицькій сільській раді та працював шеф-кухарем санаторію Харківського обласного партійного комітету (ХОПК). У Черкаському відділенні РКМ, 2 жовтня 1935 р. отримав паспорт (ЭЗ №081473). У 1920 р. дружився на Ксенії Яківні, 1902 р.н., подружжя народила дочку Ольгу (1921 р.н.) і сина Володимира (1930 р.н.).¹⁶

Вінниця, готель "Савой", 1913 р.
(wikipedia.org)

Постанова на арешт П.П. Валецького за ст. 54-6 (шпигунство) була видана кобеляцьким райпрокурором Ревою 7 лютого 1938 р. та було призначено тримання під арештом у Кременчуцькій в’язниці. При обшуку було вилучено особисті документи та ощадкнижку на 2 000 крб.¹⁷

14-15 лютого було допитано свідків по справі.¹⁸

Протокол допиту завгоспа колгоспу «Червона Україна», Івана Васильовича Соболя фіксує висловлювання П.П. Валецького. «Вот ты проиграл мне партию [у шашки – Є.К.], так и в будущей войне вы проиграете весь Советский Союз нам полякам. Моя нация умнее чем вы, украинцы и русские. Вот не больше как через три года ты увидишь как коммунисты будут бежать со своей родины», або «В Советском Союзе народ живет в нищете и голоде. Мы, поляки, это хорошо понимаем. Поэтому против советской власти найдется много бойцов. С меня, повара, в нужный момент будет командир польского отряда. Мы ждем нашествия польских войск со своими союзниками на Россию, как солнца. Тогда мы освободимся с под гнета коммунистов».

Допит Федора Івановича Білоконя з Чорбівки, рахівника колгоспу «Червона Україна», зафіксував схожі думки: «Такой свободной жизни как в Польше нигде нет. Там живи как хочешь. А в СССР гонят в колхоз», «Дураки. Они хотят построить коммунизм. Все равно не успеют. Скоро солнце взойдет на западе».

Замітка про санаторій ХОПК у Біликах.
 Харьківський пролетар. - 15 липня 1933. Копія надана В.Кацай.

Рахівник, Ілля Корнійович Корсун, також цитував П.П. Валецького: «Вы дураки украинцы, даже в шашки играть не можете, а еще хотите построить коммунизм в России… Вы дожились что без штанов остались». Начеб то у розмовах Валецький казав, що у 1920 р. він перейшов кордон Польщі з Росією і тепер жалкує, а. «Скоро настанет то время, что заставит тебя стоять передо мной на три шага и отдавать мне честь».

Останній свідок – базарком Білицької сільської ради, син вбитого комісара, Маркіян Родіонович Корнієнко, цитат не наводив, але вказував, що Валецький працював у санаторії з 1933 до 1935 рр. потім звільнився і мешкав поряд, у придбаному будинку.

Перший допит арештованого, 27 лютого 1938 р., проводив оперуповноважений Кобеляцького УДБ НКВС, Коваленко. Петро Павлович виклав біографічні факти, наведені вище. Оперуповноважений допитував про зв’язок із німцем Фріцом Царгоном, який на той час або був заарештований, або мігрував до Німеччини, мовляв він вербував Валецького, давав шпигунські завдання тощо. Петро Павлович дійсно знав майстра з копчення Фріца Царгона по роботі – здавав для обробки та приймав у нього окороки, але наведені звинувачення заперечував.¹⁹

"Відпочиваючі санаторію ХОПК "Ліщиноводськ" 7 грудня 1933 р."
Фотокопія надана Ю.Попругою.

Другий допит проводився лише 14 квітня. Він мав зовсім іншу характерну інтонацію. П.П. Валецький одразу почав відповідати: «В своем откровенном признании я полностью хочу рассказать о том, что с 1934 года являюсь агентом разведки одного иностранного государства. Для шпионской работы вовлечен при следующих обстоятельствах…». Він повідомив, що був завербований коптильником Фріцем Царгоном. Отримував завдання: збирати відомості про пересування радянських військ через ст. Ліщинівка; виявляти розміри і обсяги зерносховищ, потужності елеваторів та зерно-містечка, що будується, псувати продукти у санаторії (2 т.), повідомляти про настрої населення. Як винагороду 3 – 4 рази отримав по 50 крб, 1 раз – 100 крб, всього приблизно 1500 – 2000 крб. Цілком визнає себе винним.²⁰

За пів року, 13 жовтня, відбувся третій і останній допит по справі. Підтвердивши попередні свідчення, П.П. Валецький зізнався також у збиранні даних про військовий склад у Селещині та, на вимогу слідчого, назвав спільників – охоронця санаторію Владислава Францевича Яжембека та Станіслава Миколайовича Гмиля, який працював на ст. Полтава.²¹

Засідання особливої трійки 14 жовтня постановило призначити Петру Павловичу Валецькому вищу міру покарання – розстріл. Вирок виконано 2 листопада 1938 р. У ті самі дати було засуджено та розстріляно агентів С.М. Гмиля та В.Ф. Яжембека²².

Це могла б бути історія про блискучу роботу Кобеляцького УДБ НКВС і оперуповноваженого Коваленка. Її б лише дещо драматизувала заява Ксенії Яківни Валецької, від 7 грудня 1957 р. Дружина розстріляного, вірогідно поінформована про стан справ та упокорена, запитувала: «В 1939 году Кобелякский уполномоченный Н.К.Г.Б. мне объявил словесно, что мой муж, Валецкий Петр Павлович, осужден на 10 лет без права переписки и по настоящее время никаких сведений о нем не имею… Прошу Вашего распоряжения, если мой муж умер в заключении, то выдать мне справку о его смерти…». У 1958 р. вона додасть: «Обыска на квартире у нас ни кто не делал, а Валецкого забрал с собой какой-то военный с Кобеляк, а позднее начальник РО МВД, Бахарев, вызывал меня и предлагал мне принести сберкнижку на имя моего мужа Валецкого, на которой в сберкассе хранилось 2 000 рублей».²³

Виписка з протоколу про розстріл П.П.Валецького.
(АВ УСБУ Полтавської обл.)

Однак, на хвилі засудження культу особистості, після ХХ з’їзду КПРС, процес реабілітації жертв сталінського режиму став інтенсивнішим. У 1958 р., через 20 років, було викликано на допит свідків по справі П.П. Валецького 1938 р.

Соболь Іван Васильович та Корнієнко Маркіян Родіонович загинули у Другій світовій війні в 1941 та 1943 рр., відповідно. Федір Іванович Білокінь, на той час мешкав у Кустолових Кущах і працював на цукровому заводі. Він свідчив, що як секретар сільської ради, з 1930 р., часто бував у санаторії. При зустрічах із Валецьким, останній висловлював своє незадоволення радянською владою. Свої свідчення 1938 р. підтверджує. Ілля Корнійович Корсун був відверто здивований: «Я помню, что в 1938 г. Меня допрашивал работник НКВД… но почему то получилось так, что я подписал протокол, в котором написано, что Валецкий враждебно настроен по отношению к Советской власти я не знаю. Возможно это произошло из-за того, что я не читал сам протокол и подписал его не читав…»²⁴.

Були допитані й інші. Парасковія Кузьмівна Костиря, у 1931 – 1934 рр. офіціантка санаторію ХОПК, свідчила, що: «Валецкий никогда не говорил сотрудникам о своем отношении к советской власти, никогда не критиковал мероприятия советской власти, на оборот, он всегда высказывал свое удовлетворение жизнью и говорил что “Сейчас лучше стало жить”». Співробітник санаторію ХОПК у 1936 – 1940 рр., Олександр Павлович Рудін свідчив: «Валецкого я могу характеризовать, как одного из лучших работников санатория, который поставил хорошо работу по питанию отдыхающих и сотрудников… не было случаев порчи продуктов по вине Валецкого… Валецкий был исключительно вежливым…». Свідок по справі Яжембека, електрик цукрового заводу, Володимир Семенович Остапенко, не пригадував щоб його допитували працівники НКВС… Про П.П. Валецького свідчив: «…работал как и все рабочие; не помню случаев, что бы он выражал недовольство советской властью, наоборот его считали одним из хороших рабочих. За что арестовали Валецкого в 1938 году, я не знаю…».²⁵

Останнім було допитано Пилипа Самійловича Тернового. Йому пред’явили протокол його ж допиту як свідка по справі С.М.Гмиля, від 27 лютого 1938 р. Він прокоментував цей протокол так: «Предьявленный мне протокол допроса от 27 февраля 1938 года я не подписывал и меня ни кто никогда с работников НКВД не допрашивал. Поэтому, все изложенное в протоколе допроса от 27/ІІ-38 г. является вымыслом…».²⁶

22 квітня 1958 р. було підписано висновок, який приписував у Кобеляцькому районному бюро ЗАГС зареєструвати смерть П.П. Валецького, як таку, що наступила у виправно-трудовому таборі 8 жовтня 1945 р. від зараження крові²⁷.

9 серпня 1958 р. в.о. військового прокурора Київського військового округу, генерал-майор Клімов підписав постанову про відміну постанови особливої трійки щодо Валецького, а справу припинити «за недоказанностью предьявленного ему обвинения»²⁸.

17 вересня Петра Павловича Валецького було реабілітовано²⁹.

Але гроші чоловіка Ксенії Яківні повернули. 3 537 карбованців і 26 копійок…³⁰

Всього, протягом «спецоперації» було репресовано 48 уродженців та мешканців Біликів. З них 20 було розстріляно, а 28 відправлено на заслання. Селяни, офіціанти, кухарі та прибиральниці санаторію ЛКСМУ, продавці сільмагів, інженери, залізничники, священики, інтелігенція, кочегари, колгоспники… Соціальний стан не рятував і не мав значення. Відкидався суспільний договір вироблений століттями, колективні цінності та знищувалися кращі члени суспільства. Як знати, можливо саме їх та їхнього досвіду не вистачає сучасній Україні. 

 

Джерела та література:

1. За: Григорій Ващенко. «Історія однієї школи (спогади)». – Режим доступу: http://histpol.pl.ua/ru/component/content/article?id=12077.

2. Архівний відділ УСБУ Полтавської обл. – спр. № 1243-П, арк. 18, 48, 49, 56; Кобеляцький музей літератури і мистецтва ім. О. Кулика // внутрішній облік, папка №300.

3. Там само, арк. 6, 7, 48зв.

4. Там само, арк. 7, 8.

5. Там само, арк. 8.

6. Там само, арк. 13, 14.

7. Там само, арк. 22.

8. Там само, арк. 49зв.

9. Там само, арк. 67.

10. Там само, арк. 70, 73-73зв.

11. Там само, арк. 81 – 82зв., 96; арк. 100.

12. Там само, арк. 85, 88.

13. Там само, арк. 90зв. – 91, 109, 112 – 113.

14. Там само, арк. 58; АВ УСБУ Полтавської обл. – спр. № 7247-С, арк. 2, 5. 15, 51, 55 – 55зв., 56, 68.

15. Держархів Тернопільської області, ф. 486, оп. 1, спр. 28, арк. 110 – 145.

16. АВ УСБУ Полтавської обл. – спр. 5233-П, арк. 17 – 18, 39зв.

17. Там само, арк. 3, 5 – 5а.

18. Там само, арк. 10, 10зв.; арк. 12 – 12зв.; арк. 14 – 14зв.; арк. 16 – 16зв.

19. Там само, арк. 18 – 18зв.

20. Там само, арк. 20, 20зв. – 22.

21. Там само, арк. 23 – 27.

22. Там само, арк. 30, 31; АВ УСБУ Полтавської обл. – спр. №5306-П, арк. 35, 36;

спр. №5305-П, арк. 27, 28.

23. АВ УСБУ Полтавської обл. – спр. 5233-П, арк. 33 – 33зв., 40.

24. Там само, арк. 77, 80; арк. 36зв. – 37; арк. 42зв.

25. Там само, арк. 44зв.; 45зв.; 38зв.

26. АВ УСБУ Полтавської обл. – спр. №5306-С, арк. 14 – 15зв.;

спр. №5233-П, арк. 47зв. – 48.

27. Там само, арк. 106.

28. Там само, арк. 97.

29. Там само, арк. 102.

30. Там само, арк. 114, 117, 118.

Євгеній Калашник,

директор Білицького краєзнавчого

музею