Визволення, 1943: спогади біличан у зібранні музею

 

23 вересня 1943 р., із незначними боями, війська 89-ї гвардійської Білгородсько-Харківської, 93-ї Харківської, 94-ї гвардійської та 305-ї Білгородської стрілецьких дивізій оволоділи Біликами і найближчими селами. Територію було звільнено від німецьких окупантів, хоча літаки-розвідники люфтваффе відвідували Лівобережжя до кінця осені 1943 р.

Сьогоднішній нарис присвячено спогадам біличан про 1943 р.

Білики потрапляли у смугу фронту 94-ї дивізії¹.

О 5:30 ранку бійці підрозділу форсували Ворсклу. На 14:00, дивізія оволоділа Біликами, селами Барвінка, Галі та вела бій за с. Богданівка. На 21:00 штаб дивізії дислокувався в Кустолових Кущах, в районі залізничного мосту. В той час штаби полків були розміщені в Біликах: 286 полк – у Центрі, 283 полк – біля школи, 288 полк – на південно-західній околиці села. Підрозділи готувалися до форсування р. Кобелячка, в ніч на 25 вересня.

Схема наступу 94-ї стрілецької дивізії 23-24 вересня 1943 р. (ЦАМО РФ)

Таким чином війська німецьких 198-ї піхотної дивізії під командуванням Ганса-Йоахіма фон Горна та 320-ї піхотної дивізії, Георга Вільгельма Постеля, були відкинуті на південний захід.

Значних руйнувань Білики не зазнали. Найвагомішою втратою безперечно був будинок залізничної станції Ліщинівка, 1870 року будівництва. Відступаючи, станційна залога підпалив споруду. Були всі шанси загасити полум’я, але вибухнули снаряди, що зберігалися у приміщенні коменданта. Їх, на своїй присадибній ділянці, неподалік станції, виявив у серпні машиніст залізничної водокачки Федір Васильович Малина. Знахідку безуспішно сторожувала німецька засада і врешті боєприпаси забрали. Федір Васильович так прокоментує цей факт на допиті КДБ: «Снаряды изъятые из ящиков хранились у немецкого начальника станции и в период поджога немцами здания станции при отступлении – взорвались»².

Всього ж при відступі німців на території Білицької сільської ради було знищено 110 як приватних, так і колгоспних, будівель³.

Руїни станції Ліщинівка, 1943 р. ("Eto retro")

Руїни станції Ліщинівка, 1944 р. (із зібрання Вікторії Кацай)

Крім того, з Біликів втік староста, Яків Миколайович Романко. Із 20 вересня, разом з іншими він переховувався на болоті в 4 км від хутора «Вірний шлях», Чорбівської сільради. Повернувся 25 вересня, а 9 листопада 1943 р. був заарештований. Раніше його щоденник літа 1941 р. вже публікувався⁴.

26 вересня в Біликах, на горищі в коханки Антоніни було затримано колишнього поліцейського Федора Григоровича Валявського. Його обуло мобілізовано так званим «чорносвитником» (так називали цивільних з окупованих територій, які мобілізувалися польовими військоматами та без належного вишколу та обмундирування відправлялися в бій). Рядовим 124-го полку 41-ї гвардійської стрілецької дивізії він воюватиме до перемоги. У складі 238-го полку 81-ї дивізії 5 листопада 1943 р. Федір Григорович потрапить у полон під Кривим Рогом, буде звільнений 10 квітня 1944 р., матиме два поранення в ноги та контузію, буде нагороджений медалями «За бойові заслуги» (№ 2629490), «За взяття Будапешту», «За перемогу над Німеччиною». Після демобілізації у 1946 р. працюватиме в Біликах чоботарем. Його арештують 23 лютого 1950 р.⁵

Ці та інші маленькі білицькі історії часів німецької окупації неодмінно будуть розказані згодом. До цьогорічного дня вигнання з Біликів німецьких окупантів знайомимо вас із рукописними спогадами односельців про Другу світову війну, що зберігаються у Білицькому краєзнавчому музеї. Принагідно підкреслимо, що слово «визволення» у контексті подій 1943 р. є цитатою з джерел, що наведені нижче та вживалося респондентами.

 

«Спогади свідка Латиш Валентини Іванівни

вчителя-пенсіонерки про визволення селища Білики

від німецько-фашистських загарбників 25 вересня 1943 р.

Я, Латиш Валентина Іванівна, як свідок, хочу поділитися спогадами про визволення від німецько-фашистських загарбників селища Біликів 25 вересня 1943 р.

Я пам’ятаю тих, хто зі зброєю в руках визволяли наше рідне селище.

Німці сподівалися зупинити частини 93-ї стрілецької дивізії і 69-ї армії Степового фронту під командуванням Конєва. Відступаючи з Біликів оскаженілі гітлерівці чинили сильний опір.

Вони зірвали 2 мости, спалили станцію, середню школу, хлібопекарню, театр засипаний зерном. Німці вивозили худобу з наших колгоспів, палили будинки, розстрілювали мирних жителів, воєнно-полонених.

На правій стороні річки Ворскли німці порили окопи, зробили укріплення і залишили сили для прикриття своєї армії, яка постійно відступала до дніпровського плацдарму.

Та радянські воїни йшли вперед, ламаючи опір противника. Серед сміливців, які у вогненому вирі першими проривали укріплення фашистів у Біликах, були гвардійці 6-го стрілецького батальйону під командуванням молодшого лейтенанта О.І. Зоріна. Молодий, але вже досвідчений і загартований командир діяв рішуче і безстрашно. В наступному бою ворожа куля тяжко поранила Зоріна. Стікаючи кровю він продовжував керувати взводом аж поки не втратив свідомість. Рана виявилася смертельною. Так поліг на українській землі молодший лейтенант комуніст, росіянин О.І. Зорін. Йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу⁶.

Олексій Зорін

В боях за селище відзначились артилеристи взводу під командуванням Михальського. Влучним вогнем вибили німців з їх укріплень, а згодом Михальському було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Відважно в Біликах діяли розвідники Бондарєв, Тіпцов, Самарін. Вони прихопили ворожу автомашину в якій був німецький офіцер з цінними секретними документами.

Вдячні біличани зустріли своїх визволителів, обнімали, плакали. У нас на подвір’ї розмістили тяжко поранених бійців. Жінки стирали закривавлені бинти, гімнастерки, моя мама, Латиш Федора Потапівна, варила їм їжу, а ми, підлітки, носили артезіанську воду.

За визволення Біликів полягли в бою два рядових бійці і два офіцери. Сусід, Мелаха Марко Ілліч, столяр, зробив 4 гроби, їх положили на два лафети і із почестями поховали в братській могилі. Їх прізвища зберігаються в селищній Раді.

А пізніше в селищі відкрився польовий воєнний шпиталь де лікувалися тяжко поранені офіцери Воронов Віктор Радіонович та Курлович Василь Архипович.

В Біликах діяли наші патріоти, народні ополченці Шевченко, Калашник, Письменний, Мелаха, Криса, Гадючка. Їх фашисти довго катували, та нічого не добились, прилюдно розстріляли.

Невмирущою славою героїзму прославився біличани, Герой Радянського Союзу Марченко Федір Ларіонович. Його ім’я носить Білицька неповно-середня школа №4 і в селищі стоїть йому пам’ятник.

З Білик вивезли молодь в Німеччину: Урізченка Ігоря, Рудик Миколу, Оксану, Зозулю Василя, Жмудь Тимоху, Шевченко Віру і багато інших.

Шевченко Віра Григорівна, тепер Гапон, була вивезена 18 червня 1943 р. в Австрію в м. Кладенфурт. Вона працювала в хазяїна на сільсько-господарських роботах. В окупації молодь працювала на фірмі «Шальгорна», будували міст.

В селищі Біликах є священні місця: братська могила, пам’ятник воїнам, стела народним ополченцям, пам’ятник Герою Радянського Роюзу Федору Ларіоновичу Марченку. Сюди приходять люди поклонитися, приносять квіти.

Біличани!

Бережіть пам’ять і передавайте з покоління в покоління бойові подвиги радянських воїнів.

Вічна їм пам'ять і слава!!!»7

 

Спогади Клименко Володимира Олександровича

«Клименко Владимир Александрович

Когда началась Великая Отечественная Война в это время я жил в г. Полтава с родителями, учился в 9-м классе 17 ср. школы и одновременно, без отрыва от учебы учился в Полтавском аэроклубе. В июле 1941 г. я окончил аэроклуб, а в августе весь наш выпуск аэроклуба был эвакуирован в Сталинградскую обл, Эльтонский р-н.

В маю м-це 1942 г. Эльтонским райвоенкоматом я был направлен в авиадесантный полк с. Быково, Сталинградской обл.

В июне м-це по состоянию здоровья я был отчислен с авиадесантного полка и направлен учиться на радиотелеграфиста в г. Камышин, Сталинградской обл., в июле наша радиошкола была эвакуирована в г. Кунгур, Мальтовской (?) обл. По окончанию радиошколы, в сентябре 1942 г., я был направлен в действующую армию 350-й стр. дивизии в качестве радиотелеграфиста артиллерийских войск.

Начали наступление с Дона, вели ожесточенные бои с противником по освобождению Воронежской, Ростовской, Харьковской областей.

В марту м-це 1943 г. наша дивизия попала в окружение под Харьковом.

С окружения я вышел и был направлен в 62 гв.ст.д., 131 гв.а.п., которая в то время занимала оборону против Чугуева на С. Донце.

Когда была наведена понтоновая переправа, наш 131 арт. Полк переправился на левый берег Днепра (так!). К этому времени немцы сосредоточили на этом участке большое количество живой силы и техники, стараясь любой ценой сбросить нас в Днепро (так!). Разведчики доложили, что на нашем участке сосредотачивается большое количество немецких танков.

Когда стало совсем темно, мы вручную выкатили орудия на прямую наводку, чтобы не создавать шуму и замаскировали их. Когда рассвело, на нас двинулись танки. Но мы не дрогнули и с прямой наводки начали расстреливать немецкие танки. Немцы не выдержали и спрятались в укрытие. Я помогал тому ращету, где больше всего требовалась моя помощь. И так мы в тот день отбили четыре танковых атаки. Было подбито и сожжено несколько фашистских танков.

Ожесточенные бои на нашем плацдарме длились несколько дней, земля гудела под нами, в бою участвовали все виды войск.

На всю мою жизнь остались в моей памяти военные дни 1941 – 45 гг. и особенно ярко в памяти вырисовываются бои за взятие и удержание плацдарма на правом берегу Днепра в сентябре м-це 1943 г.

В сентябре м-це 1943 г. наша 62 гв. дивизия начала освобождение Полтавской обл. от немецко-фашистских захватчиков.

Когда мы вошни в Ново-Санжарский р-н я уже знал, что нам придется освобождать мое родное село Белики и поэтому я с нетерпением ждал этого дня, надеясь увидеть там кого-то с родственников. Но на встречу с родственниками в меня не было времени, так как немцы поспешно отступали, а нам надо было следовать следом, для того чтобы не дать возможности сосредоточиться и укрепиться немцам на правом берегу Днепра.

Червоноармійці у визволеному селі. Фото здане до музею В.О.Клименком із рукописом,
зняте у Біликах чи іншому селі. (Фонди БКМ)

В ночь на 29-е сентября, я с радиостанцией, в сопровождении группы автоматчиков, переправился на правый берег Днепра. Когда начало светать, командир группы доложил, что немцы нас отрезали от Днепра и, пока еще совсем не рассвело, укрепиться и занять круговую оборону.

Целый день 29 сентября мы отбивали атаки противника, радиостанция моя была насквозь прошита осколком от снаряда и вышла со строя. В этом сражении, которое длилось от рассвета до поздней ночи, многие товарищи погибли. Ночью 30 сентября к нам подошло подкрепление, и противник был отброшен.

В августе 1943 г. наша 62 гв.с. дивизия перешла в наступление, в сентябре форсировали р. Днепр, 30 октября наша дивизия попала в окружение, 31 октября при выходе с окружения группой (возглавлял группу командир полка подполковник Орлов) я был ранен в обе ноги и взят немцами в плен.

Находился в плену до конца войны. Когда вернулся на родину, был направлен на службу в Хабаровский край, в 24-й отдельный рабочий батальон. Откуда был демобилизирован в ноябре 1945 г.»8

 

Джерела та література

1. ЦАМО РФ, ф. 1264, оп. 1, д. 13, л. 28.

2. АВ УСБУ Полтавської області. – АКС № 18637-С, арк. 18.

3.ДАПО, ф. Р-5308, оп. 1, спр. 6, арк. 1.

4. Калашник Є.С. Справа №4405, або літо 41-го у щоденнику очевидця (до 80-х роковин окупації Біликів нацистською Німеччиною) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://poltava.to/project/7006/ (18.09.2022 р.).

5. ЦАМО, ф. 58, оп. 18002, д. 1602 л. 42об. – 43; ДАПО, ф. Р.5308, оп. 1, спр. 41, арк. 38-38зв.; АВ УЗБУ Полтавської обл. – АКС № 18092-О.

6. Зорин Алексей Иванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=3514 (18.09.2022 р.)

7. Фонди БХМ. - од.зб. № 387, без дати.

8. Фонди БХМ. - од.зб. № 100, без дати.

 

Євгеній Калашник,

директор Білицького краєзнавчого музею